This website works best with JavaScript enabled
Кожна людина має чимало шляхів для самореалізації. В тому числі, людина, яка має інвалідність. Це щодня доводить власним прикладом Ірина Новіцька. Дівчина родом із містечка Комарне, що на Львівщині. За фахом вона філолог, працює редактором. Опанувала також верстання і живопис. Пише поезію і прозу, перекладає, рецензує книги і кінофільми, малює. Має чимало публікацій у пресі, а ще – авторка власної збірки поезій під назвою «Мр3». Іра брала участь і перемагала у багатьох літературних конкурсах. А нещодавно ще й зацікавилася модою. Як учасниця конкурсу «Краса без обмежень – 2016» (відбувався у м. Краматорськ Донецької обл.) здобула титул «Міс Креативність». Дівчина з 2011 року пересувається в інвалідному візку через ваду кровообігу. Однак цей факт не заважає їй продуктивно проводити кожен день та мати активну життєву позицію. Нашу розмову про конкурс «Краса без обмежень – 2016», життя людей з інвалідністю на передовій зони АТО та роль кожного з нас у процвітанні країни, - читайте далі.
- Що спонукало Вас взяти участь у конкурсі «Краса без обмежень»?
- Мене ще від 2013 року запрошували взяти участь у цьому конкурсі. Я знала, що 2010 року моя подружка Ірина Кричковська, яка живе від мене всього за п’ять кілометрів, здобула титул «Міс Чарівність». А міс конкурсу 2015 року, Каріна Айрапетян зі Львова, остаточно переконала мене подати анкету. Це був для мене кардинально новий досвід. Я довго вагалась, але зрештою заповнила і надіслала анкету та фото. І вийшла у фінал.
- Чи виправдалися сподівання?
- Я покладала сподівання на процес, а не на результат. Тому я була у виграшному становищі: всі мої здобутки та приємні враження залежали винятково від мене! І сподівання виправдались, безперечно. Я мала намір уперше в житті побувати на Донбасі – і побувала; спробувати приміряти на себе новий імідж – і приміряла; познайомитися з новими цікавими людьми – і познайомилася. Візаж, танці, бальне плаття, світський етикет – усе це було для мене незвичним. Я люблю спортивний, вільний одяг, не вживаю засобів макіяжу, трудоголік – майже не буваю на вечірках. І тут з’явилася нагода здобути нові вміння. Це було захопливо й цікаво, хоча іноді так важко, що опускалися руки. А руки опускати нам аж ніяк не можна (сміється). Найважче давалися танці у швидкому темпі. А ось вальс дуже сподобався. Щодо результату – щиро вдячна організаторам і спонсорам за цінні призи, нагоду побувати в санаторії «Слов’янський». Титул «Міс Креативність» – то цілком моє. Я думаю, що інакше й не могло бути – це риса, яку я сама в собі чи не найбільше ціную.
- Яким було перше враження від побаченої ситуації на сході України, поблизу зони АТО?
- Знаєте, багато хто застерігав мене перед поїздкою: подумай, там війна, гради, сепаратистські настрої… Я пропонувала двом людям поїхати зі мною як супровід, щоб допомогти мені порадами стосовно візажу, – вони відмовились. Їхнє право, звісно. Проте я побачила чудове зелене місто. Паркани, мости, стовпці – пофарбовані в жовто-блакитний колір. Від людей – взаєморозуміння й підтримка. Ніде не чути залпів чи войовничих закликів. Навпаки, донбасяни стверджують, що хочуть миру. Був День міста, краматорчани безтурботно розважались. Веселі й трудящі люди, незважаючи на місяці окупації… Місто розбудовується, Донбаський міжрегіональний центр професійної реабілітації, куди нас, учасниць, поселили, – нещодавно відремонтований. Як я зрозуміла, левову частку фінансування на це виділяє місцеве самоуправління. До речі, приємним було знайомство зі Світланою Фоміною, Надією Поламарчук, подружжям Святошенків, Андрієм Ульяненком – я дуже рада, що завдяки конкурсові знаю цих людей. Я описала свої враження на профілях у Фейсбуку і Вконтакті. Там є і про екскурсію в Семенівку, поблизу якої один мій приятель отримав поранення під час волонтерської поїздки в АТО. Це дивовижний район Слов’янська. Деякі будинки знесені до фундаменту, майже всі – зачеплені снарядами. У глибині видно й відбудовані оселі – доля цієї місцини подібна до долі спинальника, який після травми довго і вперто реабілітується і часто в цій справі мусить покладатися лише на себе… Адже мешканцям, що відбудовують свої зруйновані будинки, іноді годі допроситися компенсації від уряду.
- На прифронтовій території все ще залишилося чимало людей з інвалідністю. У яких умовах вони там живуть?
- Прифронтова, не прифронтова… Цей фронт – рубець на тілі України. Від таких ран страждає весь організм. Переміщених осіб можна зустріти повсюди. Я знаю багатьох, із якими ми вчились у Львівському центрі реабілітації, відпочивали в Саках чи просто перетинались. Вони знаходять собі місце під сонцем, роботу, влаштовують особисте життя. Мають і багато проблем – із відсутністю або відміною соціального транспорту, з працевлаштуванням, забезпеченням візками… Один приятель з Лутугиного ще давно розповідав мені, як йому доводиться переповзати в іншу кімнату, рятуючись від обстрілів. Брак продуктів, води, родичі ховаються в підвалі, а він стереже дім від мародерів. Така реальність. Тепер там так звана ДНР, і зв’язок втратився. У рамках конкурсу я теж познайомилася з переміщеними людьми. Вони надзвичайно сильні духом. Багато хто вчиться або проживає в Донбаському центрі реабілітації. Одна з учасниць, яка колись жила в Горлівці, розповідала про терикон якраз навпроти дому, про чорний сніг… Врізалось у пам’ять. Вони люблять свою маленьку батьківщину. Згадують про неї з ніжністю… і – так ніби між іншим – про вибиті вікна в будинку, які марно було засклювати, і так доводилось перебувати холоди. Хтось мусив полишити рідну домівку, а хтось і надалі залишається там. Краматорськ, Слов’янськ і інші міста північного Донбасу прийняли велику кількість переселенців – як і міста Дніпровщини, Харківщини, Київщини. На це, мабуть, треба більше зважати у внутрішній політиці, ніж це робиться зараз. Добре, коли навколо добрі люди і міська влада йде назустріч. Але ця проблема має усвідомлюватись на загальнодержавному рівні. Зокрема і на заході України.
- У багатьох конкурсах краси звучить фраза «Краса врятує світ». На Вашу думку, чи допоможе вона повернути мир в Україні?
- Це мрія багатьох класиків: Достоєвського, Уайльда… Проте я вважаю, що потрібно щось суттєвіше. Головне – взаєморозуміння, взаємна підтримка… Вміння вести суперечку конструктивно, відкинувши упередження. Вміння ламати стереотипи. Співчуття до чужого лиха – хоч би в якому таборі був той, хто страждає. Намагання виправити помилки минулого. А краса… Ці перелічені риси і є красою – внутрішньою красою людини. І, звичайно, приємно, коли, як то кажуть, «є на чому оку спочити».
- Останнім часом у нашій країні розвинувся рух «мистецтво заради миру». Ви, як надзвичайно творчо обдарована людина, чи плануєте долучатися до цього руху (а чи, може, вже мали такий досвід)?
- Звичайно, підтримаю будь-яку ініціативу, про яку дізнаюсь. Це моя позиція, яка за останній рік ще більше укріпилася. Гляньте на світ, що нас оточує. На колишніх солдатів, які не в змозі вирватися з полону посттравматичних станів, на незліченну кількість вимушених мігрантів, на могили загиблих, на дітей-сиріт, на те, як на збройних конфліктах наживаються гравці великого бізнесу та політтехнологи… Я – людина мистецтва. Малюю, пишу, трохи співаю. Люблю чесну журналістику. Проголошувати мир і неповторність кожної людини – почесна справа. Тут я згідна з Оскаром Уайльдом: мистецька підтримка миру здатна зробити багато.
- Яка роль, на Вашу думку, пересічного українця, в т. ч. з інвалідністю, в процвітанні країни?
- Безпосередня! Нарівні з усіма брати участь у примноженні національного багатства! «Зробити щось, лишити по собі» – головна місія людини в цьому світі. Роби, що можеш, вмієш, хочеш, – тоді матимеш душевний спокій, досягнення у своїй діяльності, високу самооцінку, пошану інших… І не варто списувати невдачі або інертність на свою інвалідність. Не сприймаю людей, яким ліньки розвиватись і вдосконалюватись: вони марнують своє життя, а потім вдягають маску невизнаних геніїв. Нічого не робити – це ж нудно! Нічим не займаєшся – і спілкуватись ні про що, і сказати про себе нічого… Це дуже круто, коли я чую про людей з інвалідністю – підприємців, засновників і активних діячів організацій, майстрів прикладного мистецтва, вчителів, телеведучих, масажистів, волонтерів у різних заходах, чемпіонів Паралімпіади, світових рекордсменів, зрештою, просто дуже гарних господарів і господинь… Кожен спинальник знає: не будеш рухатися – буде контрактура. Не будеш розвиватися – загрожує така своєрідна контрактура… контрактура душі.
- Що Ви хотіли б ще сказати, про що я не запитала?
- Хотіла б передати привіти всім новим друзям, з якими я познайомилася в Краматорську. Я нечасто вам телефоную, але вас постійно згадую. Жаль, що ці кілька днів минули так швидко. Хотіла б побажати працівникам Донбаського центру реабілітації та всім, хто підтримує цей заклад, здоров’я, сили і наполегливості в їхніх починаннях, мирного неба і процвітання! І ще раз подякувати за гостинність. А всьому південному сходові України бажаю щасливо впоратися з труднощами, жити і зростати!
Запитувала Наталка ПАВУК
НА ФОТО: Ірина Новіцька
Фото Артема Гетьмана

#fc3424 #5835a1 #1975f2 #2fc86b #f_syc9 #eef12086 #150714100123