This website works best with JavaScript enabled
Маленькими кроками робити великі справи – сказав хтось із відомих. І дійсно, коли сумлінно працюєш щодня на благо людей, які цього потребують, то не лише даєш можливість розвиватися конкретним людям, але й державі загалом, виявляючи патріотизм і віру в свою країну. Такими впевненими кроками рухається Оксана Кононова – голова Сокальської районної асоціації осіб з інвалідністю, що на Львівщині. Нашу розмову про патріотизм у житті людей з інвалідністю і не тільки – читайте далі.
 
- Любити свою країну такою, якою вона є, не всім дано. Як Вам удається?
 
- Любити свою країну дано усім, але у кожного ця «любов» може бути різною, так само як і цінності людини. Хтось може бути щасливим, будучи багатим духовно, цінуючи хорошу сім’ю і мирне небо, а комусь для щастя потрібна влада, гроші чи щось іще. Коли в своїх бідах така людина починає шукати винних, винними можуть бути і країна, і хтось із рідних чи друзів, лише не він сам. Але він вже винний в тому, що почав шукати винних. Любов до своєї країни потрібно виховувати у дітях ще змалечку. Ніхто не винен у тому, що ми не живемо у такій країні, як США. Але Україна комфортніша, ніж багато інших країн, своїми кліматичними умовами, красою гір і морів. Не потрібно шукати, хто винен, потрібно жити і будувати країну такою, якою ми хочемо її бачити.
 
- Україна тільки на шляху до гарантування прав людей з інвалідністю. Як гадаєте, що може пришвидшити цей шлях і від кого залежить успішність цього процесу?
 
- Так, це правда, що ми знаходимось на шляху до рівності прав та можливостей людей з інвалідністю. Пришвидшення цього процесу, безперечно, залежить від людей. Людей з інвалідністю, які є активними, об’єднуються в громадські організації, самі вивчають закони, відстоюють свої права, а також навчають і допомагають в цьому членам своєї організації, не чекаючи, поки хтось із влади чи добродіїв прийде і допоможе. Влада (а зараз ще й новообрана влада на місцях) може і не знати, що саме потрібно і як саме можна змінити проблемну ситуацію. Поки ми не почнемо голосно, але толерантно, говорити про свої потреби і не пропонуватимемо варіанти, як саме можна це змінити, нас може ніхто так і не почути.
Ще пришвидшення залежить від людей без інвалідності. Потрібно навчитися розуміти і чути інших. Не жаліти чи опікуватися, бо так звикли і тому так легше, а саме розуміти, не сторонитися і не боятися людей навіть із найскладнішою формою інвалідності. Перш за все, це люди. Усі мають право на гідне життя, навчання, працю, хобі, особисте життя і відпочинок. Інвалідність – це не хвороба, це особливість людини. Звичайно, є багато людей, які є дійсно хворі, їм часто потрібна стороння допомога, але ці люди не обов’язково мають мати інвалідність. Сама по собі інвалідність не є хворобою. Якщо ж інвалідність вже є в людини з народження, чи набута на якомусь періоді життя, її потрібно прийняти і жити далі. Усім, і людям з інвалідністю, і членам родини, і оточенню.
 
Чи залежить вищезгадане пришвидшення від влади? Так, звичайно. Але влада складається з людей. З інвалідністю чи без неї. Якщо активна людина на сьогодні не є представником влади, від неї також багато чого залежить. Вона може співпрацювати з владою, писати проекти й ініціювати позитивні зміни.
З давніх-давен наше суспільство звикло сприймати людей з інвалідністю відповідно до медичної моделі. Бо так думали попередники і це було звично. Вважалось, що інвалідність – це велика біда, покарання і ненормальність. Усі навкруги жаліли таких людей, а самі ж люди з інвалідністю звикали бути «особливими» і навіть цим користувались у своїх цілях, жалілись на все, ішли без черги (хоча в черзі могли бути люди, яким набагато важче чекати), іноді просили милостиню у виді грошей чи іншої допомоги. Довколишні ж намагались їх вилікувати чи щось пожертвувати, сприймаючи їх як хворих, слабких і залежних від благодійності сторонніх. Застарілі стереотипи акцентують увагу на інвалідності, а не на людині; на тому, чого ця людина не може, а не на тому, що вона може.
 
Завжди важко щось починати і щось міняти, особливо коли те, що потрібно змінити, вже так вкорінилось. Соціальна модель сприйняття інвалідності зараз явно переважає у розвинених країнах. Не дарма ж ці країни розвинуті. Відповідно до соціальної моделі проблема не в тому, що людина має інвалідність, а в тому, що держава не створила рівних умов для всіх. Опікуватися і жаліти не потрібно, потрібно створювати рівні можливості (універсальний дизайн, інклюзія в навчанні, працевлаштуванні, розуміння інвалідності, подолання стереотипів, прийняття).
І над цим ведеться активна робота. Але немає жодної країни, де все із цим гладко. Для тих, хто думає, що добре там, де нас нема і в нас так ніколи не буде, є хороша відповідь – буде. Але для цього потрібно навчатися, працювати і нести цю ідею в маси. У США рух людей з інвалідністю за рівні права розпочався після Другої Світової війни. Громадські організації, такі як Львівська обласна асоціація, наприклад, почали створюватися ще у 1948 році. Зараз вони мають повноцінне фінансування із місцевих бюджетів і ще гранти, якщо їх напишуть. Тобто однозначно рухаємось у правильному шляху і маю щиру надію, що наші громадські організації людей з інвалідністю будуть мати достатнє фінансування набагато швидше, ніж за 70 років після свого створення.
 
Але це є свідченням того, що усім було дуже нелегко на цьому шляху. І українські організації точно швидше рухаються у своєму розвитку, бо зараз вже є багато активних організацій, які мають достатнє фінансування. Жалість і вимагання пільг ще нікому суттєво не допомогло. Потрібно, щоб люди з інвалідністю мали рівні умови і можливості, могли навчатись, працювати і піднімати економіку України так само, як і інші українці, а не бути лише користувачами пільг і прохачів благодійності. Потрібно вивчати закони, ініціювати їхнє вдосконалення і пам’ятати, що перш за все ми люди, а потім вже наші особливі чи не дуже особливі потреби.
 
- Як вважаєте, проблеми, з якими стикаються на Сході та на Заході України, - схожі чи різняться? Чим саме?
 
- Думаю, що проблеми, які стосуються людей з інвалідністю дуже схожі як на Заході, так і на Сході чи інших частинах України. Ще вони дуже схожі із проблемами громадян з інвалідністю інших країн.
 
Дискримінація – це одна з найбільш поширених форм насильства та порушення прав людини. Дискримінація проявляється тоді, коли до окремої людини чи групи людей довколишні ставляться менш прихильно, аніж до інших, в одній і тій же ситуації. І болить воно усім однаково, хто відчув колись це на собі. Не помістився в ліфт, не взяли на роботу, не зрозуміли вимови, осудили в ресторані, не взяли у звичайну школу, - прикладів можна навести тисячі. Не важливо, де живе людина, важливо усунути те, що не дає їй жити на рівні з іншими.
 
Дискримінують у світі не тільки людей з інвалідністю, а й жінок та людей похилого віку, яких часто зарано «списують» і не враховують їхні потреби в громаді. Хоча люди літнього віку мають неоціненний життєвий досвід і пам’ять пережитих років. В рамках програми «Ми поруч!» за підтримки німецького фонду «Пам’ять. Відповідальність. Майбутнє» наша організація надає волонтерську підтримку людям літнього віку, які пережили часи націонал-соціалізму в роки Другої Світової Війни. Більшість волонтерів мають інвалідність та надають підтримку стареньким, які цього потребують у них вдома і проводять заходи в нашій асоціації в Сокалі.
 
Усе можна поділити за якимись ознаками: схід і захід, старий чи молодий, багатий чи не дуже. Але усе можна так само і об’єднати: одна країна, один вік/часовий період і те, що усі ми люди. Не потрібно ділити. Потрібно об’єднувати. Це ключ до миру і рівності.
 
- Як думаєте, легше бути патріотом у маленькому селищі чи у великому місті? Чому?
 
- Патріотизм взагалі не вимірюється соціальним, матеріальним чи географічним статусом. Це те, що є у кожному із нас і кожна людина може сприймати патріотизм через призму своїх цінностей, які вона отримала від батьків і свого оточення. Можна жити в маленькому селі, будучи небагатим і маючи дуже мало, але бути щасливим. Або ж жити у великому місті в багатстві, але бути нещасним. То ж чи варто бути нещасливим, коли можна бути щасливим? Життя залежить від нашого вибору.
 
- Ви були в різних регіонах України, спілкувалися з багатьма людьми. Чи відчули на собі наявні стереотипи по відношенню до людей із Західної України?
 
- Люди поділяються на 2 типи: ті, що словами чи діями осуджують інших, і ті, що не осуджують, тобто приймають і поважають особливості і відмінності інших людей. І якщо при вас хтось осуджує когось, значить на 99,9% ця людина також і вас осуджує з іншими. Осудити можна за будь-що: мову, політичні погляди, матеріальний стан, колір шкіри, інвалідність чи місце проживання. Це неправильно і дуже шкода, що деякі люди все ще ділять Україну на Східну і Західну. Такий поділ має мати тільки географічне значення і все. Я не можу згадати, щоб я відчувала на собі якісь стереотипи, перебуваючи на сході чи півдні Україні. Наша Україна – єдина, і люди дуже хороші. Кожна людина – це особистість. Ми не в праві вирішувати, хто кращий, а хто гірший. Дискримінація і осуд – це слабкість неосвіченої людини.
 
- Розкажіть про Ваш досвід перебування за кордоном. Чи сприяє він Вашому патріотизмові?
 
- Хто знаходився в іншомовній країні більше, ніж 2 тижні, той неодмінно зрозуміє, яка це радість знов почути рідну мову і повернутися додому. На Батьківщину завжди тягне, це нормально. Тому починаєш ще більше цінувати своє, українське.
 
- Як бути патріотом, коли є так багато за що покритикувати?
 
- Знову ж таки, категорія людей, які люблять критикувати, скаржитись і робити із себе «жертву» будуть робити це знов і знов. Тут можна обрати багато напрямків: погана влада, сміття на дорогах, корупція всюди, дискримінація, бідність… Цей список можна ще довго продовжувати. Але що для того, щоб це змінити, зробив особисто кожен із нас? Не розмовами, а діями. І не один раз, щоб знову пожалітися, як все важко і погано в нас. А роками продовжувати відстоювати розпочате і йти до своєї цілі. В кожного є своя історія. Критика має бути, але конструктивна і обов’язково має супроводжуватися низкою пропозицій і своїми власними діями, щоб виправити те, що в нас не так.
 
Підготувала Ірина ШКОРОПАД
Фото – Надії Зелінської
 
 
 
#fc3424 #5835a1 #1975f2 #2fc86b #f_syc9 #eef12086 #150714100123