This website works best with JavaScript enabled
Патріотизм в Україні – явище, яке ще формується у свідомості людей, а тому викликає багато думок та суперечок. Ми запитали людей з інвалідністю різних професій, що для них особисто означає патріотизм. Як займати активну громадянську позицію всупереч усім перешкодам, які повстають перед людьми з інвалідністю.
 
Юлія, волонтерка та переселенка, слабозора.
 
 
Я семейный врач за специализацией «медицина катастроф», переселенка с востока Украины и волонтер.
Для меня патриотизм – это любовь к тому месту, где ты родился, не зависимо от того, где сейчас живешь. Но любить, это не то чтобы стихи читать на камеру, а любить – это что-то делать для процветания местности, где ты живешь. От того, что я буду громко кричать или петь на площади, лучше стране не станет. Нужно приносить пользу.
 
На себе убедилась, что там, где есть общие интересы и обоюдная польза, есть и абсолютное согласие. Всё зависит от человека самого по себе и от того, чем он занимается. Конечно, у тех, кому нечем заняться, у разных асоциальных элементов, может быть какая-то агрессия к жителям западной Украины. Вот недавно в районе Северодонецка были сильные пожары, и одно из предприятий со Львовской области подарило много саженцев деревьев, чтобы засадить место пожара. И даже в такой ситуации нашлись те, кто сказали «а зачем вы к нам пришли вместе с саженцами. Карпаты посадили». Но надо сказать, что всё-таки адекватных людей больше и они сказали «спасибо». Если у человека есть своё дело, у него нету времени делить людей на запад и восток. Особенно, если занят работой для общего блага. И на западе прекрасно понимают русский, и на востоке украинский, никто не акцентирует на этом внимание. У нас (на востоке) много кто разговаривает на украинском и никого это не шокирует, никто за язык их не ловит. Если ты пользу приносишь тому месту, где ты живешь – разговаривай на любом языке.
 
Украинцев и запада, и востока можно легко воссоединить, если дать им общую цель и общее занятие. Но не всегда есть возможность себя реализовать. Переселенцам с инвалидностью очень тяжело выжить, потому что на новом месте на работу их никто не берёт. Есть же все равно какие-то ограничение жизнедеятельности, и работодателям не всегда хочется создавать специальные условия. Но нужно брать во внимание, что люди с инвалидностью добросовестнее. Чтобы компенсировать свой ущерб здоровья стараются быть более полезными. Со стороны работодателя их выгоднее брать, потому что они мотивированы.
 
Хочу посоветовать всем, кто это читает, если вы хотите жить хорошо и не работать на кого-то, придумайте, как работать на себя. Научитесь делать что-то лучше, чем здоровые и тогда все забудут про инвалидность. В мире много есть людей с инвалидностью, например Ник Вуйчич, который имеет семью и прекрасно себя чувствует.
 
В жизни важно иметь цель, ради которой живешь. В своей жизни я наибольше горжусь своим сыном, потому что он, несмотря на войну, вырос и смог принести пользу стране, хотя он был школьником. Ребёнок мой плёл маскировочные сетки для техники. Был в сообществе, которое занималось сбором вещей для оборонных сооружений. За свою активную деятельность получил грамоту от союза АТО Киева. Кроме того, в жизни важно не жаловаться и не просить, тогда всем ты будешь нужен.
 
Матеріал підготовлений у рамках проєкту «Формування загальноукраїнської солідарності у виданнях для людей з інвалідністю «Благовіст» (редакція у м. Львів) та «Берег надії» (редакція у м. Краматорськ Донецької області)». Проєкт реалізується в рамках Програми підтримки міжрегіональної співпраці «Змінимо країну разом», яка реалізується Асоціацією органів місцевого самоврядування «Єврорегіон Карпати-Україна» та фінансується за кошти обласного бюджету Львівської області.
 
 
 
Павло, спортсмен, користується інвалідним візком.
 
 
Займаюсь громадською діяльністю, активний спортсмен і тренер. Зараз працюю у приватному реабілітаційному центрі у Модричах, крім того, працював у програмі Перший контакт з атовцями і цивільними у Львівському військовому шпиталі, що на Чехова. Працював в основному на волонтерських засадах. Також паралельно тренував хлопців, готував до різних змагань, міжнародних в тому числі, по силових видах спорту, по бодібілдингу.
 
Стосовно спортивної кар'єри, профільне для мене – це жим штанги лежачи. Цим видом спорту я займаюсь понад 20 років. Маю звання майстра спорту міжнародного класу за трьома федераціями, одна з яких – паралімпійська, дві – де виступають фізично здорові хлопці, без інвалідності. Якщо аналізувати досягнення, то я чотирикратний чемпіон світу серед фізично здорових. В декількох федераціях по сьогодні стоїть мій рекорд. Я ніколи не асоціював інвалідність з якимись вадами, захворюваннями, травмами чи ампутаціями, інвалідність – це більше стан душі, коли людина обмежена якимись упередженнями і стереотипами.
 
Для когось патріотизм – це одягнути вишиванку, помахати прапором і, незважаючи на відповідальність, будучи депутатом, підписувати ті нормативно-правові законодавчі акти, які вигідно. За людей не думаючи. А патріотизм насправді – шанувати культуру, традиції, принципи та ідеали. Але у це все треба вкладати душу і дотримуватись загальнолюдських принципів. Траплялись псевдопатріоти, які засуджували тих, хто поїхав за кордон шукати кращої долі. Коли ти один, часом тобі не так складно затягнути пасок і побавитись у спартанця. Але коли у тебе сім'я, діти – з тим доводиться рахуватись. Хоч і були пропозиції роботи закордоном, та я залишився працювати тут. У мене є моральні принципи, скажімо, за російські клуби я б не виступав, не рекламував алкогольні та тютюнові вироби.
 
Я звик вірити вчинкам, а не словам. Патріотизм так само, як люди, перевіряється владою, грошима і бідою. Мені прикро за хлопців, які стоять на передовій, відстоюють грудьми, а тут урізаються виплати на всьому: на армії, на соціалці. Свого роду прихований геноцид української нації відбувається. Хтось, не нюхавши пороху рве на грудях тільняшку, розповідає, що танки гриз, як барбарис, а насправді був на підконтрольній території, чи заїхав винятково для того, щоб отримати УБД. А в когось «Гради» летіли, вони за ті речі не будуть говорити.
 
Передумовами конфлікту, поділу на схід і захід стало винищення культури, мови, викривлення історії, масове заселення східних областей росіянами. А переселення, яке почалось з 2015 року спричинило, що у Львові тепер частіше можна почути російську мову, позицію «нам все должны». З такими людьми тяжко. Хоча є й свідомі люди, які отримали від держави компенсацію і продовжують жити, виконуючи сумлінно свою роботу.
Не розкручується на належному рівні питання мови, щоб популяризувати її – в кіно, на культурних заходах. Хоча вдома люди, звісно, спілкуються тою мовою, якою бажають.
Українські традиції теж треба відновлювати на усій території країни. Ще не так давно осередками, які оберігали звичаї, були села. Але вони вимирають. І це сумно, бо це наша культура.
Тож, якщо націю не влаштовує якийсь певний стан речей, перше питання, яке кожен має поставити собі: а що особисто я зробив для того, щоб змінити цей стан? Я не хотів вийти із зони комфорту? Якщо я не зробив нічого, то які питання можуть бути до решти.
 
В першу чергу ми самі маємо працювати на результат. Маємо популяризувати культуру. Тут згадаю про діаспори. Люди поїхали в пошуках кращого життя, але навіть з-за кордону продовжують допомагати армії, волонтерять, зберігають нашу культуру, переносять по світу і популяризують її.
Україні бракує умов для гідного життя. Громадський транспорт, заклади культури, спорту, лікарні та аптеки недоступні. Бо, попри те, що є ДБН, за їх дотриманням ніхто не стежить. Яскравий приклад – площа Двірцева у Львові. Великі суми пішли на реконструкцію, а людині на візку проїзд по ній може закінчитись травмами. Не робіть для нас без нас. Адже на реконструйованій площі у стоках для води застрягають колеса, чи палички незрячих. У нас бракує свідомості. Має бути повага до маломобільних груп населення, за цим можна визначити рівень держави. Якщо в країні такі групи захищені, то відповідно, здоровим людям має бути ще комфортніше. За останні роки багато чого помінялось. Візьмемо, наприклад, громадський транспорт, багато низькопідлогових автобусів є. Але через культуру водія, який зупиняється далеко від бордюру, чи не відкидає платформу, людина може не мати доступу до транспорту.
 
Часто самі люди з інвалідністю винні у такому ставленні суспільства і в повільних змінах. Вимагайте від життя і від себе максимум зусиль. Не замикайтесь у собі. Забудьте такі слова, як «мені не під силу», «значить пригальмуємо», «мене не підтримають». Сприймайте усе як виклик і не коріться долі, бо доля – виправдання для лінивих.
Моєю найбільшою перемогою у житті є донечка. Бо сім'я – це основне.
 
Іван, ветеран АТО, онкоодужуючий.
 
 
Патріотизм для мене пов’язаний насамперед з історією. Людина має знати свою історію, щоб бути патріотом. Ще кажуть: мова, віра, держава... Та мова не завжди є ідентифікатором патріотизму, бо знаю російськомовних побратимів, які багато зробили для нашої країни.
 
Патріотизм проявляється у діях. Усі не могли піти воювати, хтось мусив залишитись тут, щоб ми мали за що воювати там. Лікарі, волонтери – усі вони – патріоти. Ми постійно отримували від них допомогу і підтримку. Україна має багато діаспор по світу, тож люди, які через певні обставини проживають за межами країни, але душею і вчинками з нами, теж є патріотами.
 
Політпропаганда роками навіювала, що ми зі сходом різні. На сході не знали правду про захід України, мало інформації було про національних героїв, усе постійно перекручувалось. Зустрічались люди, які дійсно вважали, що ми бандерівці і людоїди (сміється), але дуже багато є свідомих. Думаю, сьогодні багато хто переосмислив усе, але вже важко про це зізнатись. Потрібно давати правдиву інформацію, історію, щоб молоде покоління вивчало її в такому вигляді, в якому вона має бути. Важливою також є правильна мовна політика. Неправильно буде зробити другою державною мовою російську, ми ж Україна. Але вдома і з близькими кожен може розмовляти тою мовою, якою бажає. Влада також має бути зацікавлена в розвитку солідарності між жителями сходу і заходу, має бути проукраїнською і патріотичною.
 
Держава, яка забезпечує гідне життя для людей з інвалідністю, тим самим розвиває патріотичний дух. У нас з цим не все так добре. Існує бюрократія. Хоча зауважу про помітні позитивні зрушення, частково в зв’язку з пандемією ковід і статусом ветерана АТО, перепроходження МСЕК відбувалось спрощено, навіть без огляду.
 
Турбує інфраструктура. Живу в селищі міського типу, тут ще не облаштовано для людей з інвалідністю інфраструктуру. Хоча, коли починають, наприклад, дорогу ремонтувати, то вже передбачають пониження тротуарів. У місті ця ситуація краща, починаючи з тактильних плиток та спеціально облаштованих вбиралень, закінчуючи місцями для паркування. Але часто на місцях паркування опиняються зовсім не ті, для кого вони передбачені.
Проте, не все залежить від довколишніх умов, люблю вислів «якщо не можеш змінити ситуацію – зміни ставлення до неї». Навіть якщо в житті виникають труднощі, треба завжди знаходити сили рухатись далі, а не сидіти на місці. Шукайте, де себе реалізувати. Не бійтеся освоювати щось нове. Пройшовши АТО і долаючи рак, раджу вірити в себе і вірити в Бога, докладати максимум зусиль до всіх справ, за які берешся. Важливо мати хобі, для мене ним стало рибальство і збирання грибів, є в цих справах щось заспокійливе.
Пишаюсь тим, що вирішив піти захищати наш суверенітет. Для мене основне в житті – людяність, любов до ближніх і вміння постояти за себе.
 
Підготувала Ірина ШКОРОПАД
Фото – Надіії Зелінської
 
#fc3424 #5835a1 #1975f2 #2fc86b #f_syc9 #eef12086 #150714100123