This website works best with JavaScript enabled
Joomla

Львівська обласна асоціація

Всеукраїнської організації
Союз осіб з інвалідністю України

Маленькими кроками робити великі справи – сказав хтось із відомих. І дійсно, коли сумлінно працюєш щодня на благо людей, які цього потребують, то не лише даєш можливість розвиватися конкретним людям, але й державі загалом, виявляючи патріотизм і віру в свою країну. Такими впевненими кроками рухається Оксана Кононова – голова Сокальської районної асоціації осіб з інвалідністю, що на Львівщині. Нашу розмову про патріотизм у житті людей з інвалідністю і не тільки – читайте далі.
 
- Любити свою країну такою, якою вона є, не всім дано. Як Вам удається?
 
- Любити свою країну дано усім, але у кожного ця «любов» може бути різною, так само як і цінності людини. Хтось може бути щасливим, будучи багатим духовно, цінуючи хорошу сім’ю і мирне небо, а комусь для щастя потрібна влада, гроші чи щось іще. Коли в своїх бідах така людина починає шукати винних, винними можуть бути і країна, і хтось із рідних чи друзів, лише не він сам. Але він вже винний в тому, що почав шукати винних. Любов до своєї країни потрібно виховувати у дітях ще змалечку. Ніхто не винен у тому, що ми не живемо у такій країні, як США. Але Україна комфортніша, ніж багато інших країн, своїми кліматичними умовами, красою гір і морів. Не потрібно шукати, хто винен, потрібно жити і будувати країну такою, якою ми хочемо її бачити.
 
- Україна тільки на шляху до гарантування прав людей з інвалідністю. Як гадаєте, що може пришвидшити цей шлях і від кого залежить успішність цього процесу?
 
- Так, це правда, що ми знаходимось на шляху до рівності прав та можливостей людей з інвалідністю. Пришвидшення цього процесу, безперечно, залежить від людей. Людей з інвалідністю, які є активними, об’єднуються в громадські організації, самі вивчають закони, відстоюють свої права, а також навчають і допомагають в цьому членам своєї організації, не чекаючи, поки хтось із влади чи добродіїв прийде і допоможе. Влада (а зараз ще й новообрана влада на місцях) може і не знати, що саме потрібно і як саме можна змінити проблемну ситуацію. Поки ми не почнемо голосно, але толерантно, говорити про свої потреби і не пропонуватимемо варіанти, як саме можна це змінити, нас може ніхто так і не почути.
Ще пришвидшення залежить від людей без інвалідності. Потрібно навчитися розуміти і чути інших. Не жаліти чи опікуватися, бо так звикли і тому так легше, а саме розуміти, не сторонитися і не боятися людей навіть із найскладнішою формою інвалідності. Перш за все, це люди. Усі мають право на гідне життя, навчання, працю, хобі, особисте життя і відпочинок. Інвалідність – це не хвороба, це особливість людини. Звичайно, є багато людей, які є дійсно хворі, їм часто потрібна стороння допомога, але ці люди не обов’язково мають мати інвалідність. Сама по собі інвалідність не є хворобою. Якщо ж інвалідність вже є в людини з народження, чи набута на якомусь періоді життя, її потрібно прийняти і жити далі. Усім, і людям з інвалідністю, і членам родини, і оточенню.
 
Чи залежить вищезгадане пришвидшення від влади? Так, звичайно. Але влада складається з людей. З інвалідністю чи без неї. Якщо активна людина на сьогодні не є представником влади, від неї також багато чого залежить. Вона може співпрацювати з владою, писати проекти й ініціювати позитивні зміни.
З давніх-давен наше суспільство звикло сприймати людей з інвалідністю відповідно до медичної моделі. Бо так думали попередники і це було звично. Вважалось, що інвалідність – це велика біда, покарання і ненормальність. Усі навкруги жаліли таких людей, а самі ж люди з інвалідністю звикали бути «особливими» і навіть цим користувались у своїх цілях, жалілись на все, ішли без черги (хоча в черзі могли бути люди, яким набагато важче чекати), іноді просили милостиню у виді грошей чи іншої допомоги. Довколишні ж намагались їх вилікувати чи щось пожертвувати, сприймаючи їх як хворих, слабких і залежних від благодійності сторонніх. Застарілі стереотипи акцентують увагу на інвалідності, а не на людині; на тому, чого ця людина не може, а не на тому, що вона може.
 
Завжди важко щось починати і щось міняти, особливо коли те, що потрібно змінити, вже так вкорінилось. Соціальна модель сприйняття інвалідності зараз явно переважає у розвинених країнах. Не дарма ж ці країни розвинуті. Відповідно до соціальної моделі проблема не в тому, що людина має інвалідність, а в тому, що держава не створила рівних умов для всіх. Опікуватися і жаліти не потрібно, потрібно створювати рівні можливості (універсальний дизайн, інклюзія в навчанні, працевлаштуванні, розуміння інвалідності, подолання стереотипів, прийняття).
І над цим ведеться активна робота. Але немає жодної країни, де все із цим гладко. Для тих, хто думає, що добре там, де нас нема і в нас так ніколи не буде, є хороша відповідь – буде. Але для цього потрібно навчатися, працювати і нести цю ідею в маси. У США рух людей з інвалідністю за рівні права розпочався після Другої Світової війни. Громадські організації, такі як Львівська обласна асоціація, наприклад, почали створюватися ще у 1948 році. Зараз вони мають повноцінне фінансування із місцевих бюджетів і ще гранти, якщо їх напишуть. Тобто однозначно рухаємось у правильному шляху і маю щиру надію, що наші громадські організації людей з інвалідністю будуть мати достатнє фінансування набагато швидше, ніж за 70 років після свого створення.
 
Але це є свідченням того, що усім було дуже нелегко на цьому шляху. І українські організації точно швидше рухаються у своєму розвитку, бо зараз вже є багато активних організацій, які мають достатнє фінансування. Жалість і вимагання пільг ще нікому суттєво не допомогло. Потрібно, щоб люди з інвалідністю мали рівні умови і можливості, могли навчатись, працювати і піднімати економіку України так само, як і інші українці, а не бути лише користувачами пільг і прохачів благодійності. Потрібно вивчати закони, ініціювати їхнє вдосконалення і пам’ятати, що перш за все ми люди, а потім вже наші особливі чи не дуже особливі потреби.
 
- Як вважаєте, проблеми, з якими стикаються на Сході та на Заході України, - схожі чи різняться? Чим саме?
 
- Думаю, що проблеми, які стосуються людей з інвалідністю дуже схожі як на Заході, так і на Сході чи інших частинах України. Ще вони дуже схожі із проблемами громадян з інвалідністю інших країн.
 
Дискримінація – це одна з найбільш поширених форм насильства та порушення прав людини. Дискримінація проявляється тоді, коли до окремої людини чи групи людей довколишні ставляться менш прихильно, аніж до інших, в одній і тій же ситуації. І болить воно усім однаково, хто відчув колись це на собі. Не помістився в ліфт, не взяли на роботу, не зрозуміли вимови, осудили в ресторані, не взяли у звичайну школу, - прикладів можна навести тисячі. Не важливо, де живе людина, важливо усунути те, що не дає їй жити на рівні з іншими.
 
Дискримінують у світі не тільки людей з інвалідністю, а й жінок та людей похилого віку, яких часто зарано «списують» і не враховують їхні потреби в громаді. Хоча люди літнього віку мають неоціненний життєвий досвід і пам’ять пережитих років. В рамках програми «Ми поруч!» за підтримки німецького фонду «Пам’ять. Відповідальність. Майбутнє» наша організація надає волонтерську підтримку людям літнього віку, які пережили часи націонал-соціалізму в роки Другої Світової Війни. Більшість волонтерів мають інвалідність та надають підтримку стареньким, які цього потребують у них вдома і проводять заходи в нашій асоціації в Сокалі.
 
Усе можна поділити за якимись ознаками: схід і захід, старий чи молодий, багатий чи не дуже. Але усе можна так само і об’єднати: одна країна, один вік/часовий період і те, що усі ми люди. Не потрібно ділити. Потрібно об’єднувати. Це ключ до миру і рівності.
 
- Як думаєте, легше бути патріотом у маленькому селищі чи у великому місті? Чому?
 
- Патріотизм взагалі не вимірюється соціальним, матеріальним чи географічним статусом. Це те, що є у кожному із нас і кожна людина може сприймати патріотизм через призму своїх цінностей, які вона отримала від батьків і свого оточення. Можна жити в маленькому селі, будучи небагатим і маючи дуже мало, але бути щасливим. Або ж жити у великому місті в багатстві, але бути нещасним. То ж чи варто бути нещасливим, коли можна бути щасливим? Життя залежить від нашого вибору.
 
- Ви були в різних регіонах України, спілкувалися з багатьма людьми. Чи відчули на собі наявні стереотипи по відношенню до людей із Західної України?
 
- Люди поділяються на 2 типи: ті, що словами чи діями осуджують інших, і ті, що не осуджують, тобто приймають і поважають особливості і відмінності інших людей. І якщо при вас хтось осуджує когось, значить на 99,9% ця людина також і вас осуджує з іншими. Осудити можна за будь-що: мову, політичні погляди, матеріальний стан, колір шкіри, інвалідність чи місце проживання. Це неправильно і дуже шкода, що деякі люди все ще ділять Україну на Східну і Західну. Такий поділ має мати тільки географічне значення і все. Я не можу згадати, щоб я відчувала на собі якісь стереотипи, перебуваючи на сході чи півдні Україні. Наша Україна – єдина, і люди дуже хороші. Кожна людина – це особистість. Ми не в праві вирішувати, хто кращий, а хто гірший. Дискримінація і осуд – це слабкість неосвіченої людини.
 
- Розкажіть про Ваш досвід перебування за кордоном. Чи сприяє він Вашому патріотизмові?
 
- Хто знаходився в іншомовній країні більше, ніж 2 тижні, той неодмінно зрозуміє, яка це радість знов почути рідну мову і повернутися додому. На Батьківщину завжди тягне, це нормально. Тому починаєш ще більше цінувати своє, українське.
 
- Як бути патріотом, коли є так багато за що покритикувати?
 
- Знову ж таки, категорія людей, які люблять критикувати, скаржитись і робити із себе «жертву» будуть робити це знов і знов. Тут можна обрати багато напрямків: погана влада, сміття на дорогах, корупція всюди, дискримінація, бідність… Цей список можна ще довго продовжувати. Але що для того, щоб це змінити, зробив особисто кожен із нас? Не розмовами, а діями. І не один раз, щоб знову пожалітися, як все важко і погано в нас. А роками продовжувати відстоювати розпочате і йти до своєї цілі. В кожного є своя історія. Критика має бути, але конструктивна і обов’язково має супроводжуватися низкою пропозицій і своїми власними діями, щоб виправити те, що в нас не так.
 
Підготувала Ірина ШКОРОПАД
Фото – Надії Зелінської
 
 
 
Союз організацій інвалідів України Національна асамблея інвалідів України Міністерство соціальної політики України Президент України
Верховна Рада України Кабінет Міністрів України Львівська обласна рада Львівська облдержадміністрація
Львівська міська рада Фонд соціального страхування від нещасних випадків на виробництві Пенсійний фонд України Фонд соціального захисту інвалідів
#fc3424 #5835a1 #1975f2 #2fc86b #f_syc9 #eef12086 #150714100123