Газета "Благовіст"

Львівська обласна асоціація

Всеукраїнської організації
Союз осіб з інвалідністю України

Осередки

Жіночі груди традиційно вважають окрасою прекрасної половини людства. Часто саме на груди передусім звертають увагу чоловіки. Саме завдяки грудям жінки годують малюків, даруючи їм міцний імунітет на все життя. Разом із тим онкологія грудей – це одна з найпоширеніших причин передчасної смерті жінок. Як захистити себе від цього діагнозу, що робити, коли з'являється підозра або страх почути від лікаря про наявність раку грудей – про це і не тільки говорили під час круглого столу "Здорова жінка - вчасна діагностика - профілактика та зниження рівня захворюваності на рак молочної залози серед жінок нечуючих, незрячих, спинальників та інших нозологій осіб з інвалідністю". Традиційно цей захід ініціює та проводить ГО Львівський центр соціального захисту та реабілітації осіб з інвалідністю "Созарін" за підтримки Департаменту соціального захисту населення ЛОДА.

Незважаючи на карантин, 11 грудня у Центрі комплексної реабілітації "Галичина" конференція відбулася і цього року. Ба більше, у зв'язку з карантином виявилася доконечно потрібною, адже, як розповів Андрій Москва, завідувач поліклінічного відділення КНП ЛОР "Львівський державний онкологічний регіональний лікувально-діагностичний центр", на сьогодні багато випадків онкології недовиявляють, а це означає, що згодом збільшиться кількість хворих, які будуть звертатися на пізніших стадіях хвороби, що в свою чергу спричинить застосування радикальніших методів лікування.

«Не потрібно боятися, що у Вас виявлять онкологію, - звернувся п. Андрій до присутніх. – Бо цей страх змушує людей сидіти вдома». Лікар пояснив, що кожна жінка щомісяця має оглядати свої молочні залози. Найкраще це робити на 7–14 день циклу, лежачи, підклавши валик під спину. Прощупувати можна круговими спіральними рухами від периферії досередини або поступовими «квадратиками» згори-донизу. «Найкращий експерт щодо Ваших грудей є Ви самі, - зауважив п. Андрій. – Адже обстежуючись щомісяця, будете знати, що для Вас є нормою». Він радив звернути особливу увагу на верхню бокову частину грудей, адже 50% виявлених пухлин мають здатність розвиватися саме там.

Якщо є зміна кольору, форми, ущільнення, морщиться шкіра чи є виділення із соска – варто проконсультуватися з лікарем.

Понад 95 % жінок, у яких виявили онкологію грудей на І-й стадії, доживають до старості. Тому так важливо у незрозумілій ситуації не зволікати.

Усім жінкам у віці 45-65 р. варто періодично робити мамографію – це обстеження грудної залози дозволяє виявити проблему, якщо вона є, на ранній стадії. Для цього обстеження не потрібно чекати, коли з’являться якісь симптоми, індикатором є вік жінки.

Якщо Ваш вік не дозволяє проводити мамографію, корисним буде провести УЗД грудної залози.

Є низка факторів, за наявності яких шанси захворіти на онкологію грудей дещо зростають:

Відсутність вагітностей;
Ожиріння;
Вживання алкоголю;
Куріння;
Цукровий діабет;
Народження першої дитини після 30 років;
Позбавлення від вагітностей тощо.

Особливо уважними до своєї грудної залози мають бути жінки, в яких близькі родичі хворіли чи хворіють на онкологію грудей (мама, сестра, донька). Якщо в жінки є можливість такої генетичної схильності, то на сьогодні є спеціальний тест на виявлення гена, що відповідає за онкологію молочної залози. Якщо цей тест позитивний, то статистично 86-90%, що жінка стикнеться з проблемою онкології грудей. Разом із тим, факт наявності такого гена змусить жінку уважніше ставитися до свого самопочуття, частіше проходити обстеження, що дозволить виявити пухлину на ранній стадії, уникнувши важкого перебігу хвороби.

Андрій Москва наголосив, що сьогодні жінки мають виховувати в собі культуру обстежень і привчати до цього своїх доньок. Адже саме онкологія молочної залози найчастіше серед усіх видів раку забирає життя в українок. Прості правила рятують життя: щомісячні самообстеження (якщо не знаєте, як робити – зверніться до лікаря-мамолога, який усе пояснить), періодичне проведення УЗД молочної залози, а від 45 р. – мамографія.

«Профілактика раку молочної залози та комплексна реабілітація жінок у реабілітаційний період» - з такою доповіддю виступила Марія Коваль, завідувач відділу медичної реабілітації Центру комплексної реабілітації «Галичина». Вона розповіла про таку важливу реабілітацію після операції з видалення молочної залози, лікувальну фізкультуру, яка допоможе повноцінно відновити роботу руки зі сторони, яку оперували. П. Марія розповіла багато нюансів, які треба знати кожній жінці, щоб продовжувати повноцінно жити.

Учасниць круглого столу ознайомили з роботою ГО Львівський центр соціального захисту та реабілітації осіб з інвалідністю "Созарін", якому цьогоріч виповнилося 25 років, з видами діяльності, які він проводить. А це, зокрема, протезування молочної залози, реабілітація хворих на ДЦП, прокат обладнання для реабілітації та пересування тощо.

Уважні слухачки круглого столу насамкінець охоче ставили запитання, записували контакти, щоб пройти обстеження. А значить, головна мета круглого столу досягнута.

Якщо Ви досі сумніваєтеся, чи йти на обстеження, не зволікайте. Сучасне лікування дає великі шанси на одужання. Сьогодні не страшно почути діагноз: рак. Страшно почути його занадто пізно. Піклуйтесь про себе заради своїх рідних і будьте здорові!

Наталка РЕПЕТА
Фото автора

Два редакційних колективи, дві газети, два регіони – Львів і Краматорськ об’єдналися заради виконання проєкту «Формування загальноукраїнської солідарності у виданнях для людей з інвалідністю «Благовіст» (редакція у м. Львів) та «Берег надії» (редакція у м. Краматорськ Донецької області)» та спільно працювали з вересня до листопада 2020 р.

У рамках проєкту було проведено онлайн круглий стіл, написано шість авторських матеріалів, видано брошуру з назвою «Українці Сходу і Заходу. З Україною в серці».

Реалізатором проєкту була Громадська організація «Львівська обласна асоціація Всеукраїнської організації Союз осіб з інвалідністю України» та редакція її газети «Благовіст», а їхніми партнерами стала Громадська організація «Донецька обласна організація Всеукраїнської організації Союз осіб з інвалідністю України» та редакція газети, яку вона заснувала – «Берег надії».

Проєкт реалізовували у рамках програми підтримки міжрегіональної співпраці «Змінимо країну разом», яка реалізується Асоціацією органів місцевого самоврядування «Єврорегіон Карпати – Україна» та фінансується за кошти обласного бюджету Львівської області.

Патріотизм і солідарність – це те, що мотивувало українців повставати проти іга та уярмлення, те, що надихало боротися, те, що вело до перемоги та, зрештою, дало грунт для проголошення незалежності. Сьогодні, маючи статус незалежної держави вже 29 років, Україна все ще гостро потребує патріотів і відданих їй духом людей. Адже боротьба за гідне незалежне життя для українців у власній державі триває.

Тож проєкт, який об’єднав дві редакції – зі Львова та Краматорська – як ніколи на часі.

Матеріали, написані в рамках проєкту, на різні теми (Ви мали можливість читати їх у №43-44 та 45-46 газети «Благовіст»), і кожен із них так чи інакше торкався теми патріотизму, відданої праці заради розвитку нашої держави, її процвітання та зміцнення.

Ми також віднайшли факти, які пов’язували відомих українців і зі сходом, і зі заходом нашої країни та вирішили описати їхні життя та діяльність, погляди і думки, розповісти про їх значний вклад у розвиток патріотичного мислення українців. Героями цієї брошури стали – Володимир Сосюра і Оксана Мешко, Олекса Тихий та Іван Дзюба, Надія Світлична і Василь Стус, Сергій Кульчицький та Василь Сліпак. Цей перелік можна би було продовжувати, однак обсяг брошури обмежений. Тираж брошури поширений на Львівщині та на Донеччині.

У процесі реалізації проєкту редакції-партнери налагодили контакти, навчилися спільно працювали заради досягнення єдиної мети – сприяти формуванню толерантності та патріотизму в мешканців східних і західних областей України, нівелювати стереотипи про спосіб життя цих категорій громадян, їхні погляди та переконання, а ще – заклали підвалини для потужної подальшої співпраці.

Наталка РЕПЕТА,

координатор проєкту «Формування загальноукраїнської солідарності у виданнях для людей з інвалідністю «Благовіст» (редакція у м. Львів) та «Берег надії» (редакція у м. Краматорськ Донецької області)»

Фото Надії ЗЕЛІНСЬКОЇ

На фото: під час наради щодо реалізації проєкту

Кожен із нас у своєму житті стикається з викликами добра та вищого блага для інших. Одні ігнорують ці виклики, зосереджуючись лише на своїх проблемах, інші – присвячують все своє життя помноженню милосердя, добра та радості між людей. Серед останніх – голова Львівської обласної асоціації Всеукраїнської організації «Союз осіб з інвалідністю України», орденоносиця Княгині Ольги ІІІ ступеня Оксана Кіяновська. Її патріотизм і віра в Україну виражені щоденною працею задля блага людей з інвалідністю. Сьогодні – її розповідь про формування професійних орієнтирів через призму її закордонного досвіду.

Яскраво пам’ятаю, як ще на початку своєї діяльності разом з делегацією Жовківської райдержадміністрації побувала в Республіці Польща. Це був 2005 рік. Знаковим було те, що нашою організацією, яка тільки лише створилася, зацікавилась районна влада і ухвалила рішення, що представникам районної організації осіб з інвалідністю буде корисним і важливим ознайомитися з досвідом роботи подібних громадських організацій на теренах Польщі. І ця ідея дала свої позитивні результати. Тоді ж був підписаний договір про співпрацю між Жовківським районним товариством інвалідів і однією з громадських організацій, що опікувалась людьми з інвалідністю в Томашівському повіті. Вражало те, що такі громадські організації тут працювали чи не в кожному населеному пункті. І я саме тоді зрозуміла, чому всі ці організації в своїй назві мають словосполучення «неповносправних осіб». Це тому, що в Польщі, як і в інших Європейських країнах, тільки люди, які самі не здатні справлятися зі своїми життєвими насушними проблемами і потребують стороннього догляду, вважаються насправді неповносправними. І ці люди оточені всебічною увагою і любов’ю суспільства. Таке в мене склалося враження від тих умов, в яких перебували і працювали громадські організації, що опікувались цією категорією людей.

За кілька поїздок до Польщі я відвідала майже десяток таких організацій. У керівників цих організацій не було необхідності вирішувати з владою (як центральною, так і місцевою) проблеми правового чи соціального захисту неповносправних. Над цими питаннями чітко працювали законодавство країни, а державні служби справно виконували свої обов’язки щодо забезпечення виконання цього законодавства.

І тоді мені подумалось, яка велика різниця в пріоритетах діяльності організацій осіб з інвалідністю в Україні і в тій же Польщі. Вже тоді зрозуміла, що тільки від нас залежить, чи суспільство та владні структури в нашій державі зможуть хоч трохи вирости над своїми амбіціями і стереотипами, які вони самі ж і створили.

Долучитися до зміни суспільного бачення проблем людей з інвалідністю з того часу стало основним завданням на весь період діяльності в цій сфері. Люди з інвалідністю в Україні і їх громадські організації дещо відрізняються від європейських. У першу чергу тим, що створені вони в основному людьми з інвалідністю з загальними видами захворювань набутими чи вродженими (люди з інвалідністю з дитинства) з метою захисту перед суспільством своїх законних прав та інтересів. У той час як громадські організації осіб з інвалідністю в європейських країнах не мають потреби захищати права своїх членів, оскільки ці функції виконує держава.

Основою моєї роботи в русі осіб з інвалідністю стало підвищення самооцінки самих осіб з інвалідністю та членів їх сімей через створення умов для творчої, фізкультурно-спортивної, інтелектуальної та духовної самореалізації. Було важливо, щоб людина з інвалідністю в усіх сферах життя, громадських закладах та владних структурах сприймалась з повагою до її людської гідності незалежно від здібностей і заслуг перед суспільством. Цим займалися на місцях міські і районні осередки Львівської обласної асоціації.

Всі сили керівних органів обласної організації протягом останніх п’ятнадцяти років її діяльності були покладені на організаційне зміцнення і зростання авторитету її міських та районних осередків. Систематичний обмін досвідом роботи з іншими регіональними осередками Всеукраїнської організації «Союз осіб з інвалідністю України», а також з іншими громадськими організаціями України і зарубіжжя, розвивав організаційно керівні органи організації, зміцнював її авторитет в Україні та світі. А ще – впевненість у правильності вибору шляхів роботи з владними структурами та громадськістю в питаннях вирішення наявних проблем осіб з інвалідністю і їх громадських організацій.

Попереду ще довгий шлях до прийняття людей з інвалідністю як рівних в Україні, до створення відповідних умов для їх повноцінної самореалізації, але ми маємо той позитивний досвід, з якого можемо черпати успішні нововведення та реалізовувати в нашому суспільстві, яке, вірю, адекватно реагуватиме та включатиметься в цей процес.

Матеріал підготовлений у рамках проєкту «Формування загальноукраїнської солідарності у виданнях для людей з інвалідністю «Благовіст» (редакція у м. Львів) та «Берег надії» (редакція у м. Краматорськ Донецької області)». Проєкт реалізується в рамках Програми підтримки міжрегіональної співпраці "Змінимо країну разом", яка реалізується Асоціацією органів місцевого самоврядування "Єврорегіон Карпати-Україна" та фінансується за кошти обласного бюджету Львівської області.

Підготувала Ірина ШКОРОПАД

Фото Надії Зелінської

Патріотизм в Україні – явище, яке ще формується у свідомості людей, а тому викликає багато думок та суперечок. Ми запитали людей з інвалідністю різних професій, що для них особисто означає патріотизм. Як займати активну громадянську позицію всупереч усім перешкодам, які повстають перед людьми з інвалідністю.

Юлія, волонтерка та переселенка, слабозора.

Я семейный врач за специализацией «медицина катастроф», переселенка с востока Украины и волонтер.

Для меня патриотизм – это любовь к тому месту, где ты родился, не зависимо от того, где сейчас живешь. Но любить, это не то чтобы стихи читать на камеру, а любить – это что-то делать для процветания местности, где ты живешь. От того, что я буду громко кричать или петь на площади, лучше стране не станет. Нужно приносить пользу.

На себе убедилась, что там, где есть общие интересы и обоюдная польза, есть и абсолютное согласие. Всё зависит от человека самого по себе и от того, чем он занимается. Конечно, у тех, кому нечем заняться, у разных асоциальных элементов, может быть какая-то агрессия к жителям западной Украины. Вот недавно в районе Северодонецка были сильные пожары, и одно из предприятий со Львовской области подарило много саженцев деревьев, чтобы засадить место пожара. И даже в такой ситуации нашлись те, кто сказали «а зачем вы к нам пришли вместе с саженцами. Карпаты посадили». Но надо сказать, что всё-таки адекватных людей больше и они сказали «спасибо». Если у человека есть своё дело, у него нету времени делить людей на запад и восток. Особенно, если занят работой для общего блага. И на западе прекрасно понимают русский, и на востоке украинский, никто не акцентирует на этом внимание. У нас (на востоке) много кто разговаривает на украинском и никого это не шокирует, никто за язык их не ловит. Если ты пользу приносишь тому месту, где ты живешь – разговаривай на любом языке.

Украинцев и запада, и востока можно легко воссоединить, если дать им общую цель и общее занятие. Но не всегда есть возможность себя реализовать. Переселенцам с инвалидностью очень тяжело выжить, потому что на новом месте на работу их никто не берёт. Есть же все равно какие-то ограничение жизнедеятельности, и работодателям не всегда хочется создавать специальные условия. Но нужно брать во внимание, что люди с инвалидностью добросовестнее. Чтобы компенсировать свой ущерб здоровья стараются быть более полезными. Со стороны работодателя их выгоднее брать, потому что они мотивированы.

Хочу посоветовать всем, кто это читает, если вы хотите жить хорошо и не работать на кого-то, придумайте, как работать на себя. Научитесь делать что-то лучше, чем здоровые и тогда все забудут про инвалидность. В мире много есть людей с инвалидностью, например Ник Вуйчич, который имеет семью и прекрасно себя чувствует.

В жизни важно иметь цель, ради которой живешь. В своей жизни я наибольше горжусь своим сыном, потому что он, несмотря на войну, вырос и смог принести пользу стране, хотя он был школьником. Ребёнок мой плёл маскировочные сетки для техники. Был в сообществе, которое занималось сбором вещей для оборонных сооружений. За свою активную деятельность получил грамоту от союза АТО Киева. Кроме того, в жизни важно не жаловаться и не просить, тогда всем ты будешь нужен.

Матеріал підготовлений у рамках проєкту «Формування загальноукраїнської солідарності у виданнях для людей з інвалідністю «Благовіст» (редакція у м. Львів) та «Берег надії» (редакція у м. Краматорськ Донецької області)». Проєкт реалізується в рамках Програми підтримки міжрегіональної співпраці «Змінимо країну разом», яка реалізується Асоціацією органів місцевого самоврядування «Єврорегіон Карпати-Україна» та фінансується за кошти обласного бюджету Львівської області.

Павло, спортсмен, користується інвалідним візком.

Займаюсь громадською діяльністю, активний спортсмен і тренер. Зараз працюю у приватному реабілітаційному центрі у Модричах, крім того, працював у програмі Перший контакт з атовцями і цивільними у Львівському військовому шпиталі, що на Чехова. Працював в основному на волонтерських засадах. Також паралельно тренував хлопців, готував до різних змагань, міжнародних в тому числі, по силових видах спорту, по бодібілдингу.

Стосовно спортивної кар'єри, профільне для мене – це жим штанги лежачи. Цим видом спорту я займаюсь понад 20 років. Маю звання майстра спорту міжнародного класу за трьома федераціями, одна з яких – паралімпійська, дві – де виступають фізично здорові хлопці, без інвалідності. Якщо аналізувати досягнення, то я чотирикратний чемпіон світу серед фізично здорових. В декількох федераціях по сьогодні стоїть мій рекорд. Я ніколи не асоціював інвалідність з якимись вадами, захворюваннями, травмами чи ампутаціями, інвалідність – це більше стан душі, коли людина обмежена якимись упередженнями і стереотипами.

Для когось патріотизм – це одягнути вишиванку, помахати прапором і, незважаючи на відповідальність, будучи депутатом, підписувати ті нормативно-правові законодавчі акти, які вигідно. За людей не думаючи. А патріотизм насправді – шанувати культуру, традиції, принципи та ідеали. Але у це все треба вкладати душу і дотримуватись загальнолюдських принципів. Траплялись псевдопатріоти, які засуджували тих, хто поїхав за кордон шукати кращої долі. Коли ти один, часом тобі не так складно затягнути пасок і побавитись у спартанця. Але коли у тебе сім'я, діти – з тим доводиться рахуватись. Хоч і були пропозиції роботи закордоном, та я залишився працювати тут. У мене є моральні принципи, скажімо, за російські клуби я б не виступав, не рекламував алкогольні та тютюнові вироби.

Я звик вірити вчинкам, а не словам. Патріотизм так само, як люди, перевіряється владою, грошима і бідою. Мені прикро за хлопців, які стоять на передовій, відстоюють грудьми, а тут урізаються виплати на всьому: на армії, на соціалці. Свого роду прихований геноцид української нації відбувається. Хтось, не нюхавши пороху рве на грудях тільняшку, розповідає, що танки гриз, як барбарис, а насправді був на підконтрольній території, чи заїхав винятково для того, щоб отримати УБД. А в когось «Гради» летіли, вони за ті речі не будуть говорити.

Передумовами конфлікту, поділу на схід і захід стало винищення культури, мови, викривлення історії, масове заселення східних областей росіянами. А переселення, яке почалось з 2015 року спричинило, що у Львові тепер частіше можна почути російську мову, позицію «нам все должны». З такими людьми тяжко. Хоча є й свідомі люди, які отримали від держави компенсацію і продовжують жити, виконуючи сумлінно свою роботу.

Не розкручується на належному рівні питання мови, щоб популяризувати її – в кіно, на культурних заходах. Хоча вдома люди, звісно, спілкуються тою мовою, якою бажають.

Українські традиції теж треба відновлювати на усій території країни. Ще не так давно осередками, які оберігали звичаї, були села. Але вони вимирають. І це сумно, бо це наша культура.

Тож, якщо націю не влаштовує якийсь певний стан речей, перше питання, яке кожен має поставити собі: а що особисто я зробив для того, щоб змінити цей стан? Я не хотів вийти із зони комфорту? Якщо я не зробив нічого, то які питання можуть бути до решти.

В першу чергу ми самі маємо працювати на результат. Маємо популяризувати культуру. Тут згадаю про діаспори. Люди поїхали в пошуках кращого життя, але навіть з-за кордону продовжують допомагати армії, волонтерять, зберігають нашу культуру, переносять по світу і популяризують її.

Україні бракує умов для гідного життя. Громадський транспорт, заклади культури, спорту, лікарні та аптеки недоступні. Бо, попри те, що є ДБН, за їх дотриманням ніхто не стежить. Яскравий приклад – площа Двірцева у Львові. Великі суми пішли на реконструкцію, а людині на візку проїзд по ній може закінчитись травмами. Не робіть для нас без нас. Адже на реконструйованій площі у стоках для води застрягають колеса, чи палички незрячих. У нас бракує свідомості. Має бути повага до маломобільних груп населення, за цим можна визначити рівень держави. Якщо в країні такі групи захищені, то відповідно, здоровим людям має бути ще комфортніше. За останні роки багато чого помінялось. Візьмемо, наприклад, громадський транспорт, багато низькопідлогових автобусів є. Але через культуру водія, який зупиняється далеко від бордюру, чи не відкидає платформу, людина може не мати доступу до транспорту.

Часто самі люди з інвалідністю винні у такому ставленні суспільства і в повільних змінах. Вимагайте від життя і від себе максимум зусиль. Не замикайтесь у собі. Забудьте такі слова, як «мені не під силу», «значить пригальмуємо», «мене не підтримають». Сприймайте усе як виклик і не коріться долі, бо доля – виправдання для лінивих.

Моєю найбільшою перемогою у житті є донечка. Бо сім'я – це основне.

Іван, ветеран АТО, онкоодужуючий.

Патріотизм для мене пов’язаний насамперед з історією. Людина має знати свою історію, щоб бути патріотом. Ще кажуть: мова, віра, держава... Та мова не завжди є ідентифікатором патріотизму, бо знаю російськомовних побратимів, які багато зробили для нашої країни.

Патріотизм проявляється у діях. Усі не могли піти воювати, хтось мусив залишитись тут, щоб ми мали за що воювати там. Лікарі, волонтери – усі вони – патріоти. Ми постійно отримували від них допомогу і підтримку. Україна має багато діаспор по світу, тож люди, які через певні обставини проживають за межами країни, але душею і вчинками з нами, теж є патріотами.

Політпропаганда роками навіювала, що ми зі сходом різні. На сході не знали правду про захід України, мало інформації було про національних героїв, усе постійно перекручувалось. Зустрічались люди, які дійсно вважали, що ми бандерівці і людоїди (сміється), але дуже багато є свідомих. Думаю, сьогодні багато хто переосмислив усе, але вже важко про це зізнатись. Потрібно давати правдиву інформацію, історію, щоб молоде покоління вивчало її в такому вигляді, в якому вона має бути. Важливою також є правильна мовна політика. Неправильно буде зробити другою державною мовою російську, ми ж Україна. Але вдома і з близькими кожен може розмовляти тою мовою, якою бажає. Влада також має бути зацікавлена в розвитку солідарності між жителями сходу і заходу, має бути проукраїнською і патріотичною.

Держава, яка забезпечує гідне життя для людей з інвалідністю, тим самим розвиває патріотичний дух. У нас з цим не все так добре. Існує бюрократія. Хоча зауважу про помітні позитивні зрушення, частково в зв’язку з пандемією ковід і статусом ветерана АТО, перепроходження МСЕК відбувалось спрощено, навіть без огляду.

Турбує інфраструктура. Живу в селищі міського типу, тут ще не облаштовано для людей з інвалідністю інфраструктуру. Хоча, коли починають, наприклад, дорогу ремонтувати, то вже передбачають пониження тротуарів. У місті ця ситуація краща, починаючи з тактильних плиток та спеціально облаштованих вбиралень, закінчуючи місцями для паркування. Але часто на місцях паркування опиняються зовсім не ті, для кого вони передбачені.

Проте, не все залежить від довколишніх умов, люблю вислів «якщо не можеш змінити ситуацію – зміни ставлення до неї». Навіть якщо в житті виникають труднощі, треба завжди знаходити сили рухатись далі, а не сидіти на місці. Шукайте, де себе реалізувати. Не бійтеся освоювати щось нове. Пройшовши АТО і долаючи рак, раджу вірити в себе і вірити в Бога, докладати максимум зусиль до всіх справ, за які берешся. Важливо мати хобі, для мене ним стало рибальство і збирання грибів, є в цих справах щось заспокійливе.

Пишаюсь тим, що вирішив піти захищати наш суверенітет. Для мене основне в житті – людяність, любов до ближніх і вміння постояти за себе.

Підготувала Ірина ШКОРОПАД

Фото – Надіії Зелінської

Литовченко Вікторія, 27 років. Має вищу юридичну освіту: отримала ступінь бакалавра в Національному університеті ім. В. Даля в м. Луганськ, потім через початок бойових дій вступила до магістратури і продовжила навчання в Національному університеті «Одеська юридична академія».

Родом із Дружківки, але приїхала до м. Краматорськ, де побачила для себе нові перспективи. Пройшла курс професійної та фізичної реабілітації в ЦКРОІ «Донбас», отримала додаткову спеціальність, зараз працює секретарем Донецької обласної організації ВО СОІУ. Аби дістатися до офісу, щоденно долає кілометрову відстань з центру до Старого міста, пересуваючись на візку, але в транспорті – низько полому тролейбусі, якій рухається за спеціальним графіком. Звичайно ж, не дуже зручно, але це її не хвилює, тому що прагнення приносити користь людям з інвалідністю для Віки головніше, ніж всі ті перешкоди, які доводиться долати на шляху до місця роботи. Займається спортом. Активно залучається до участі у міжнародних та національних проектах з розбудови суспільства та миру в Україні. У 2019 році взяла участь у Всеукраїнському конкурсі дівчат на візках «Краса без обмежень», отримала титул «Міс чарівність». Гарна, успішна, самодостатня дівчина, здатна втілювати в життя будь – які, навіть вельми амбіціозні плани.

Ми звернулися до Віки із запитанням, як вона розуміє питання патріотизму та що думає стосовно здатності людей з інвалідністю змінювати країну та бути патріотами своєї держави:

- Дійсно, без патріотизму, будучи байдужими до своєї Вітчизни, на краще не варто чекати. Для мене патріот – це людина, яка ототожнює себе з Україною, з її культурою, історією, і , звичайно ж, майбутнім. Так, можу сказати, що з віком, дивлячись на такі переламні події в історії моєї держави, я стаю більш впевненою в своїх переконаннях та принципах.

Безумовно, змінити країну під силу тільки людині, яка щиро вболіває за свою Батьківщину, і бачить в Україні майбутнє своє, своїх рідних, і, навіть, нащадків. Але, самого бажання та ентузіазму замало. Кожен громадянин повинен усвідомити, як багато залежить саме від нього, від громади, від місцевої влади, та вжити конкретних заходів. Зараз ми живемо в такий час, який не пробачає порожнього споглядання та бездіяльності. Тому, я вважаю, що змінювати країну на краще – це справа насамперед молоді, адже їм доведеться жити і працювати в тих умовах, які вони самі для себе створять.

Насправді, вже зараз нам, людям з інвалідністю дається багато для того, щоб реалізувати себе на рівні з іншими громадянами, просто це все досить недосконале. Та ж законодавча база має багато прогалин, які потребують доопрацювання, і, варто зазначити, робота над цим іде. Будучи представником ДОО ВО СОІУ, працюючи в команді цієї організації я отримую багато знань, та застосовую їх на практиці – це і участь у зустрічах щодо внесення змін в закони України різної галузі, і моніторинг стану доступності в м. Краматорськ, та інших містах області. Взагалі, в Краматорську ведеться дуже потужна робота на шляху до подолання стереотипів, а також з захисту прав людей з інвалідністю з метою забезпечити гідне життя. Я обов’язково застосую отриманий досвід для того, щоб змінити ситуацію в своєму рідному місті, яке лише стоїть на порозі до змін, та прийняття нових стандартів життя.

Нещодавно, беручи участь в он лайн - конференції в рамках проекту «Змінимо країну разом», я мала можливість познайомитися з колегами ДОО ВО СОІУ зі Львова. Рада була почути, що в нас спільна мета, що жодні провокації з боку політиків не здатні нас роз’єднати, що ми – одна країна, яка йде єдиним, тернистим та непростим шляхом до покращень. Ми розуміємо, що не все вдасться одразу, що це дуже кропітка робота, яка вимагає багато зусиль, наполегливості, та часу.

Я вірю в те, що лише об’єднавшись у щирому бажанні подолати кризові питання в нашій державі, Схід і Захід побачать плоди своєї праці. Ми маємо обмінюватись досвідом, вчитись на помилках та успіхах один одного, спрямовувати та підтримувати. Історія вже так багато разів показувала нам, як розбрат руйнує, що коли, як не зараз, час єднатися та бути потужною силою, яка руйнує усі перешкоди, та створює оновлену, перспективну Україну!

Підготувала Тетяна НЕМЧЕНКО.

Фото Світлани ТРОЯНОВСЬКОЇ.