Газета "Благовіст"

Львівська обласна асоціація

Всеукраїнської організації
Союз осіб з інвалідністю України

Осередки

Жіночі груди традиційно вважають окрасою прекрасної половини людства. Часто саме на груди передусім звертають увагу чоловіки. Саме завдяки грудям жінки годують малюків, даруючи їм міцний імунітет на все життя. Разом із тим онкологія грудей – це одна з найпоширеніших причин передчасної смерті жінок. Як захистити себе від цього діагнозу, що робити, коли з'являється підозра або страх почути від лікаря про наявність раку грудей – про це і не тільки говорили під час круглого столу "Здорова жінка - вчасна діагностика - профілактика та зниження рівня захворюваності на рак молочної залози серед жінок нечуючих, незрячих, спинальників та інших нозологій осіб з інвалідністю". Традиційно цей захід ініціює та проводить ГО Львівський центр соціального захисту та реабілітації осіб з інвалідністю "Созарін" за підтримки Департаменту соціального захисту населення ЛОДА.

Незважаючи на карантин, 11 грудня у Центрі комплексної реабілітації "Галичина" конференція відбулася і цього року. Ба більше, у зв'язку з карантином виявилася доконечно потрібною, адже, як розповів Андрій Москва, завідувач поліклінічного відділення КНП ЛОР "Львівський державний онкологічний регіональний лікувально-діагностичний центр", на сьогодні багато випадків онкології недовиявляють, а це означає, що згодом збільшиться кількість хворих, які будуть звертатися на пізніших стадіях хвороби, що в свою чергу спричинить застосування радикальніших методів лікування.

«Не потрібно боятися, що у Вас виявлять онкологію, - звернувся п. Андрій до присутніх. – Бо цей страх змушує людей сидіти вдома». Лікар пояснив, що кожна жінка щомісяця має оглядати свої молочні залози. Найкраще це робити на 7–14 день циклу, лежачи, підклавши валик під спину. Прощупувати можна круговими спіральними рухами від периферії досередини або поступовими «квадратиками» згори-донизу. «Найкращий експерт щодо Ваших грудей є Ви самі, - зауважив п. Андрій. – Адже обстежуючись щомісяця, будете знати, що для Вас є нормою». Він радив звернути особливу увагу на верхню бокову частину грудей, адже 50% виявлених пухлин мають здатність розвиватися саме там.

Якщо є зміна кольору, форми, ущільнення, морщиться шкіра чи є виділення із соска – варто проконсультуватися з лікарем.

Понад 95 % жінок, у яких виявили онкологію грудей на І-й стадії, доживають до старості. Тому так важливо у незрозумілій ситуації не зволікати.

Усім жінкам у віці 45-65 р. варто періодично робити мамографію – це обстеження грудної залози дозволяє виявити проблему, якщо вона є, на ранній стадії. Для цього обстеження не потрібно чекати, коли з’являться якісь симптоми, індикатором є вік жінки.

Якщо Ваш вік не дозволяє проводити мамографію, корисним буде провести УЗД грудної залози.

Є низка факторів, за наявності яких шанси захворіти на онкологію грудей дещо зростають:

Відсутність вагітностей;
Ожиріння;
Вживання алкоголю;
Куріння;
Цукровий діабет;
Народження першої дитини після 30 років;
Позбавлення від вагітностей тощо.

Особливо уважними до своєї грудної залози мають бути жінки, в яких близькі родичі хворіли чи хворіють на онкологію грудей (мама, сестра, донька). Якщо в жінки є можливість такої генетичної схильності, то на сьогодні є спеціальний тест на виявлення гена, що відповідає за онкологію молочної залози. Якщо цей тест позитивний, то статистично 86-90%, що жінка стикнеться з проблемою онкології грудей. Разом із тим, факт наявності такого гена змусить жінку уважніше ставитися до свого самопочуття, частіше проходити обстеження, що дозволить виявити пухлину на ранній стадії, уникнувши важкого перебігу хвороби.

Андрій Москва наголосив, що сьогодні жінки мають виховувати в собі культуру обстежень і привчати до цього своїх доньок. Адже саме онкологія молочної залози найчастіше серед усіх видів раку забирає життя в українок. Прості правила рятують життя: щомісячні самообстеження (якщо не знаєте, як робити – зверніться до лікаря-мамолога, який усе пояснить), періодичне проведення УЗД молочної залози, а від 45 р. – мамографія.

«Профілактика раку молочної залози та комплексна реабілітація жінок у реабілітаційний період» - з такою доповіддю виступила Марія Коваль, завідувач відділу медичної реабілітації Центру комплексної реабілітації «Галичина». Вона розповіла про таку важливу реабілітацію після операції з видалення молочної залози, лікувальну фізкультуру, яка допоможе повноцінно відновити роботу руки зі сторони, яку оперували. П. Марія розповіла багато нюансів, які треба знати кожній жінці, щоб продовжувати повноцінно жити.

Учасниць круглого столу ознайомили з роботою ГО Львівський центр соціального захисту та реабілітації осіб з інвалідністю "Созарін", якому цьогоріч виповнилося 25 років, з видами діяльності, які він проводить. А це, зокрема, протезування молочної залози, реабілітація хворих на ДЦП, прокат обладнання для реабілітації та пересування тощо.

Уважні слухачки круглого столу насамкінець охоче ставили запитання, записували контакти, щоб пройти обстеження. А значить, головна мета круглого столу досягнута.

Якщо Ви досі сумніваєтеся, чи йти на обстеження, не зволікайте. Сучасне лікування дає великі шанси на одужання. Сьогодні не страшно почути діагноз: рак. Страшно почути його занадто пізно. Піклуйтесь про себе заради своїх рідних і будьте здорові!

Наталка РЕПЕТА
Фото автора

Два редакційних колективи, дві газети, два регіони – Львів і Краматорськ об’єдналися заради виконання проєкту «Формування загальноукраїнської солідарності у виданнях для людей з інвалідністю «Благовіст» (редакція у м. Львів) та «Берег надії» (редакція у м. Краматорськ Донецької області)» та спільно працювали з вересня до листопада 2020 р.

У рамках проєкту було проведено онлайн круглий стіл, написано шість авторських матеріалів, видано брошуру з назвою «Українці Сходу і Заходу. З Україною в серці».

Реалізатором проєкту була Громадська організація «Львівська обласна асоціація Всеукраїнської організації Союз осіб з інвалідністю України» та редакція її газети «Благовіст», а їхніми партнерами стала Громадська організація «Донецька обласна організація Всеукраїнської організації Союз осіб з інвалідністю України» та редакція газети, яку вона заснувала – «Берег надії».

Проєкт реалізовували у рамках програми підтримки міжрегіональної співпраці «Змінимо країну разом», яка реалізується Асоціацією органів місцевого самоврядування «Єврорегіон Карпати – Україна» та фінансується за кошти обласного бюджету Львівської області.

Патріотизм і солідарність – це те, що мотивувало українців повставати проти іга та уярмлення, те, що надихало боротися, те, що вело до перемоги та, зрештою, дало грунт для проголошення незалежності. Сьогодні, маючи статус незалежної держави вже 29 років, Україна все ще гостро потребує патріотів і відданих їй духом людей. Адже боротьба за гідне незалежне життя для українців у власній державі триває.

Тож проєкт, який об’єднав дві редакції – зі Львова та Краматорська – як ніколи на часі.

Матеріали, написані в рамках проєкту, на різні теми (Ви мали можливість читати їх у №43-44 та 45-46 газети «Благовіст»), і кожен із них так чи інакше торкався теми патріотизму, відданої праці заради розвитку нашої держави, її процвітання та зміцнення.

Ми також віднайшли факти, які пов’язували відомих українців і зі сходом, і зі заходом нашої країни та вирішили описати їхні життя та діяльність, погляди і думки, розповісти про їх значний вклад у розвиток патріотичного мислення українців. Героями цієї брошури стали – Володимир Сосюра і Оксана Мешко, Олекса Тихий та Іван Дзюба, Надія Світлична і Василь Стус, Сергій Кульчицький та Василь Сліпак. Цей перелік можна би було продовжувати, однак обсяг брошури обмежений. Тираж брошури поширений на Львівщині та на Донеччині.

У процесі реалізації проєкту редакції-партнери налагодили контакти, навчилися спільно працювали заради досягнення єдиної мети – сприяти формуванню толерантності та патріотизму в мешканців східних і західних областей України, нівелювати стереотипи про спосіб життя цих категорій громадян, їхні погляди та переконання, а ще – заклали підвалини для потужної подальшої співпраці.

Наталка РЕПЕТА,

координатор проєкту «Формування загальноукраїнської солідарності у виданнях для людей з інвалідністю «Благовіст» (редакція у м. Львів) та «Берег надії» (редакція у м. Краматорськ Донецької області)»

Фото Надії ЗЕЛІНСЬКОЇ

На фото: під час наради щодо реалізації проєкту

Кожен із нас у своєму житті стикається з викликами добра та вищого блага для інших. Одні ігнорують ці виклики, зосереджуючись лише на своїх проблемах, інші – присвячують все своє життя помноженню милосердя, добра та радості між людей. Серед останніх – голова Львівської обласної асоціації Всеукраїнської організації «Союз осіб з інвалідністю України», орденоносиця Княгині Ольги ІІІ ступеня Оксана Кіяновська. Її патріотизм і віра в Україну виражені щоденною працею задля блага людей з інвалідністю. Сьогодні – її розповідь про формування професійних орієнтирів через призму її закордонного досвіду.

Яскраво пам’ятаю, як ще на початку своєї діяльності разом з делегацією Жовківської райдержадміністрації побувала в Республіці Польща. Це був 2005 рік. Знаковим було те, що нашою організацією, яка тільки лише створилася, зацікавилась районна влада і ухвалила рішення, що представникам районної організації осіб з інвалідністю буде корисним і важливим ознайомитися з досвідом роботи подібних громадських організацій на теренах Польщі. І ця ідея дала свої позитивні результати. Тоді ж був підписаний договір про співпрацю між Жовківським районним товариством інвалідів і однією з громадських організацій, що опікувалась людьми з інвалідністю в Томашівському повіті. Вражало те, що такі громадські організації тут працювали чи не в кожному населеному пункті. І я саме тоді зрозуміла, чому всі ці організації в своїй назві мають словосполучення «неповносправних осіб». Це тому, що в Польщі, як і в інших Європейських країнах, тільки люди, які самі не здатні справлятися зі своїми життєвими насушними проблемами і потребують стороннього догляду, вважаються насправді неповносправними. І ці люди оточені всебічною увагою і любов’ю суспільства. Таке в мене склалося враження від тих умов, в яких перебували і працювали громадські організації, що опікувались цією категорією людей.

За кілька поїздок до Польщі я відвідала майже десяток таких організацій. У керівників цих організацій не було необхідності вирішувати з владою (як центральною, так і місцевою) проблеми правового чи соціального захисту неповносправних. Над цими питаннями чітко працювали законодавство країни, а державні служби справно виконували свої обов’язки щодо забезпечення виконання цього законодавства.

І тоді мені подумалось, яка велика різниця в пріоритетах діяльності організацій осіб з інвалідністю в Україні і в тій же Польщі. Вже тоді зрозуміла, що тільки від нас залежить, чи суспільство та владні структури в нашій державі зможуть хоч трохи вирости над своїми амбіціями і стереотипами, які вони самі ж і створили.

Долучитися до зміни суспільного бачення проблем людей з інвалідністю з того часу стало основним завданням на весь період діяльності в цій сфері. Люди з інвалідністю в Україні і їх громадські організації дещо відрізняються від європейських. У першу чергу тим, що створені вони в основному людьми з інвалідністю з загальними видами захворювань набутими чи вродженими (люди з інвалідністю з дитинства) з метою захисту перед суспільством своїх законних прав та інтересів. У той час як громадські організації осіб з інвалідністю в європейських країнах не мають потреби захищати права своїх членів, оскільки ці функції виконує держава.

Основою моєї роботи в русі осіб з інвалідністю стало підвищення самооцінки самих осіб з інвалідністю та членів їх сімей через створення умов для творчої, фізкультурно-спортивної, інтелектуальної та духовної самореалізації. Було важливо, щоб людина з інвалідністю в усіх сферах життя, громадських закладах та владних структурах сприймалась з повагою до її людської гідності незалежно від здібностей і заслуг перед суспільством. Цим займалися на місцях міські і районні осередки Львівської обласної асоціації.

Всі сили керівних органів обласної організації протягом останніх п’ятнадцяти років її діяльності були покладені на організаційне зміцнення і зростання авторитету її міських та районних осередків. Систематичний обмін досвідом роботи з іншими регіональними осередками Всеукраїнської організації «Союз осіб з інвалідністю України», а також з іншими громадськими організаціями України і зарубіжжя, розвивав організаційно керівні органи організації, зміцнював її авторитет в Україні та світі. А ще – впевненість у правильності вибору шляхів роботи з владними структурами та громадськістю в питаннях вирішення наявних проблем осіб з інвалідністю і їх громадських організацій.

Попереду ще довгий шлях до прийняття людей з інвалідністю як рівних в Україні, до створення відповідних умов для їх повноцінної самореалізації, але ми маємо той позитивний досвід, з якого можемо черпати успішні нововведення та реалізовувати в нашому суспільстві, яке, вірю, адекватно реагуватиме та включатиметься в цей процес.

Матеріал підготовлений у рамках проєкту «Формування загальноукраїнської солідарності у виданнях для людей з інвалідністю «Благовіст» (редакція у м. Львів) та «Берег надії» (редакція у м. Краматорськ Донецької області)». Проєкт реалізується в рамках Програми підтримки міжрегіональної співпраці "Змінимо країну разом", яка реалізується Асоціацією органів місцевого самоврядування "Єврорегіон Карпати-Україна" та фінансується за кошти обласного бюджету Львівської області.

Підготувала Ірина ШКОРОПАД

Фото Надії Зелінської

Патріотизм в Україні – явище, яке ще формується у свідомості людей, а тому викликає багато думок та суперечок. Ми запитали людей з інвалідністю різних професій, що для них особисто означає патріотизм. Як займати активну громадянську позицію всупереч усім перешкодам, які повстають перед людьми з інвалідністю.

Юлія, волонтерка та переселенка, слабозора.

Я семейный врач за специализацией «медицина катастроф», переселенка с востока Украины и волонтер.

Для меня патриотизм – это любовь к тому месту, где ты родился, не зависимо от того, где сейчас живешь. Но любить, это не то чтобы стихи читать на камеру, а любить – это что-то делать для процветания местности, где ты живешь. От того, что я буду громко кричать или петь на площади, лучше стране не станет. Нужно приносить пользу.

На себе убедилась, что там, где есть общие интересы и обоюдная польза, есть и абсолютное согласие. Всё зависит от человека самого по себе и от того, чем он занимается. Конечно, у тех, кому нечем заняться, у разных асоциальных элементов, может быть какая-то агрессия к жителям западной Украины. Вот недавно в районе Северодонецка были сильные пожары, и одно из предприятий со Львовской области подарило много саженцев деревьев, чтобы засадить место пожара. И даже в такой ситуации нашлись те, кто сказали «а зачем вы к нам пришли вместе с саженцами. Карпаты посадили». Но надо сказать, что всё-таки адекватных людей больше и они сказали «спасибо». Если у человека есть своё дело, у него нету времени делить людей на запад и восток. Особенно, если занят работой для общего блага. И на западе прекрасно понимают русский, и на востоке украинский, никто не акцентирует на этом внимание. У нас (на востоке) много кто разговаривает на украинском и никого это не шокирует, никто за язык их не ловит. Если ты пользу приносишь тому месту, где ты живешь – разговаривай на любом языке.

Украинцев и запада, и востока можно легко воссоединить, если дать им общую цель и общее занятие. Но не всегда есть возможность себя реализовать. Переселенцам с инвалидностью очень тяжело выжить, потому что на новом месте на работу их никто не берёт. Есть же все равно какие-то ограничение жизнедеятельности, и работодателям не всегда хочется создавать специальные условия. Но нужно брать во внимание, что люди с инвалидностью добросовестнее. Чтобы компенсировать свой ущерб здоровья стараются быть более полезными. Со стороны работодателя их выгоднее брать, потому что они мотивированы.

Хочу посоветовать всем, кто это читает, если вы хотите жить хорошо и не работать на кого-то, придумайте, как работать на себя. Научитесь делать что-то лучше, чем здоровые и тогда все забудут про инвалидность. В мире много есть людей с инвалидностью, например Ник Вуйчич, который имеет семью и прекрасно себя чувствует.

В жизни важно иметь цель, ради которой живешь. В своей жизни я наибольше горжусь своим сыном, потому что он, несмотря на войну, вырос и смог принести пользу стране, хотя он был школьником. Ребёнок мой плёл маскировочные сетки для техники. Был в сообществе, которое занималось сбором вещей для оборонных сооружений. За свою активную деятельность получил грамоту от союза АТО Киева. Кроме того, в жизни важно не жаловаться и не просить, тогда всем ты будешь нужен.

Матеріал підготовлений у рамках проєкту «Формування загальноукраїнської солідарності у виданнях для людей з інвалідністю «Благовіст» (редакція у м. Львів) та «Берег надії» (редакція у м. Краматорськ Донецької області)». Проєкт реалізується в рамках Програми підтримки міжрегіональної співпраці «Змінимо країну разом», яка реалізується Асоціацією органів місцевого самоврядування «Єврорегіон Карпати-Україна» та фінансується за кошти обласного бюджету Львівської області.

Павло, спортсмен, користується інвалідним візком.

Займаюсь громадською діяльністю, активний спортсмен і тренер. Зараз працюю у приватному реабілітаційному центрі у Модричах, крім того, працював у програмі Перший контакт з атовцями і цивільними у Львівському військовому шпиталі, що на Чехова. Працював в основному на волонтерських засадах. Також паралельно тренував хлопців, готував до різних змагань, міжнародних в тому числі, по силових видах спорту, по бодібілдингу.

Стосовно спортивної кар'єри, профільне для мене – це жим штанги лежачи. Цим видом спорту я займаюсь понад 20 років. Маю звання майстра спорту міжнародного класу за трьома федераціями, одна з яких – паралімпійська, дві – де виступають фізично здорові хлопці, без інвалідності. Якщо аналізувати досягнення, то я чотирикратний чемпіон світу серед фізично здорових. В декількох федераціях по сьогодні стоїть мій рекорд. Я ніколи не асоціював інвалідність з якимись вадами, захворюваннями, травмами чи ампутаціями, інвалідність – це більше стан душі, коли людина обмежена якимись упередженнями і стереотипами.

Для когось патріотизм – це одягнути вишиванку, помахати прапором і, незважаючи на відповідальність, будучи депутатом, підписувати ті нормативно-правові законодавчі акти, які вигідно. За людей не думаючи. А патріотизм насправді – шанувати культуру, традиції, принципи та ідеали. Але у це все треба вкладати душу і дотримуватись загальнолюдських принципів. Траплялись псевдопатріоти, які засуджували тих, хто поїхав за кордон шукати кращої долі. Коли ти один, часом тобі не так складно затягнути пасок і побавитись у спартанця. Але коли у тебе сім'я, діти – з тим доводиться рахуватись. Хоч і були пропозиції роботи закордоном, та я залишився працювати тут. У мене є моральні принципи, скажімо, за російські клуби я б не виступав, не рекламував алкогольні та тютюнові вироби.

Я звик вірити вчинкам, а не словам. Патріотизм так само, як люди, перевіряється владою, грошима і бідою. Мені прикро за хлопців, які стоять на передовій, відстоюють грудьми, а тут урізаються виплати на всьому: на армії, на соціалці. Свого роду прихований геноцид української нації відбувається. Хтось, не нюхавши пороху рве на грудях тільняшку, розповідає, що танки гриз, як барбарис, а насправді був на підконтрольній території, чи заїхав винятково для того, щоб отримати УБД. А в когось «Гради» летіли, вони за ті речі не будуть говорити.

Передумовами конфлікту, поділу на схід і захід стало винищення культури, мови, викривлення історії, масове заселення східних областей росіянами. А переселення, яке почалось з 2015 року спричинило, що у Львові тепер частіше можна почути російську мову, позицію «нам все должны». З такими людьми тяжко. Хоча є й свідомі люди, які отримали від держави компенсацію і продовжують жити, виконуючи сумлінно свою роботу.

Не розкручується на належному рівні питання мови, щоб популяризувати її – в кіно, на культурних заходах. Хоча вдома люди, звісно, спілкуються тою мовою, якою бажають.

Українські традиції теж треба відновлювати на усій території країни. Ще не так давно осередками, які оберігали звичаї, були села. Але вони вимирають. І це сумно, бо це наша культура.

Тож, якщо націю не влаштовує якийсь певний стан речей, перше питання, яке кожен має поставити собі: а що особисто я зробив для того, щоб змінити цей стан? Я не хотів вийти із зони комфорту? Якщо я не зробив нічого, то які питання можуть бути до решти.

В першу чергу ми самі маємо працювати на результат. Маємо популяризувати культуру. Тут згадаю про діаспори. Люди поїхали в пошуках кращого життя, але навіть з-за кордону продовжують допомагати армії, волонтерять, зберігають нашу культуру, переносять по світу і популяризують її.

Україні бракує умов для гідного життя. Громадський транспорт, заклади культури, спорту, лікарні та аптеки недоступні. Бо, попри те, що є ДБН, за їх дотриманням ніхто не стежить. Яскравий приклад – площа Двірцева у Львові. Великі суми пішли на реконструкцію, а людині на візку проїзд по ній може закінчитись травмами. Не робіть для нас без нас. Адже на реконструйованій площі у стоках для води застрягають колеса, чи палички незрячих. У нас бракує свідомості. Має бути повага до маломобільних груп населення, за цим можна визначити рівень держави. Якщо в країні такі групи захищені, то відповідно, здоровим людям має бути ще комфортніше. За останні роки багато чого помінялось. Візьмемо, наприклад, громадський транспорт, багато низькопідлогових автобусів є. Але через культуру водія, який зупиняється далеко від бордюру, чи не відкидає платформу, людина може не мати доступу до транспорту.

Часто самі люди з інвалідністю винні у такому ставленні суспільства і в повільних змінах. Вимагайте від життя і від себе максимум зусиль. Не замикайтесь у собі. Забудьте такі слова, як «мені не під силу», «значить пригальмуємо», «мене не підтримають». Сприймайте усе як виклик і не коріться долі, бо доля – виправдання для лінивих.

Моєю найбільшою перемогою у житті є донечка. Бо сім'я – це основне.

Іван, ветеран АТО, онкоодужуючий.

Патріотизм для мене пов’язаний насамперед з історією. Людина має знати свою історію, щоб бути патріотом. Ще кажуть: мова, віра, держава... Та мова не завжди є ідентифікатором патріотизму, бо знаю російськомовних побратимів, які багато зробили для нашої країни.

Патріотизм проявляється у діях. Усі не могли піти воювати, хтось мусив залишитись тут, щоб ми мали за що воювати там. Лікарі, волонтери – усі вони – патріоти. Ми постійно отримували від них допомогу і підтримку. Україна має багато діаспор по світу, тож люди, які через певні обставини проживають за межами країни, але душею і вчинками з нами, теж є патріотами.

Політпропаганда роками навіювала, що ми зі сходом різні. На сході не знали правду про захід України, мало інформації було про національних героїв, усе постійно перекручувалось. Зустрічались люди, які дійсно вважали, що ми бандерівці і людоїди (сміється), але дуже багато є свідомих. Думаю, сьогодні багато хто переосмислив усе, але вже важко про це зізнатись. Потрібно давати правдиву інформацію, історію, щоб молоде покоління вивчало її в такому вигляді, в якому вона має бути. Важливою також є правильна мовна політика. Неправильно буде зробити другою державною мовою російську, ми ж Україна. Але вдома і з близькими кожен може розмовляти тою мовою, якою бажає. Влада також має бути зацікавлена в розвитку солідарності між жителями сходу і заходу, має бути проукраїнською і патріотичною.

Держава, яка забезпечує гідне життя для людей з інвалідністю, тим самим розвиває патріотичний дух. У нас з цим не все так добре. Існує бюрократія. Хоча зауважу про помітні позитивні зрушення, частково в зв’язку з пандемією ковід і статусом ветерана АТО, перепроходження МСЕК відбувалось спрощено, навіть без огляду.

Турбує інфраструктура. Живу в селищі міського типу, тут ще не облаштовано для людей з інвалідністю інфраструктуру. Хоча, коли починають, наприклад, дорогу ремонтувати, то вже передбачають пониження тротуарів. У місті ця ситуація краща, починаючи з тактильних плиток та спеціально облаштованих вбиралень, закінчуючи місцями для паркування. Але часто на місцях паркування опиняються зовсім не ті, для кого вони передбачені.

Проте, не все залежить від довколишніх умов, люблю вислів «якщо не можеш змінити ситуацію – зміни ставлення до неї». Навіть якщо в житті виникають труднощі, треба завжди знаходити сили рухатись далі, а не сидіти на місці. Шукайте, де себе реалізувати. Не бійтеся освоювати щось нове. Пройшовши АТО і долаючи рак, раджу вірити в себе і вірити в Бога, докладати максимум зусиль до всіх справ, за які берешся. Важливо мати хобі, для мене ним стало рибальство і збирання грибів, є в цих справах щось заспокійливе.

Пишаюсь тим, що вирішив піти захищати наш суверенітет. Для мене основне в житті – людяність, любов до ближніх і вміння постояти за себе.

Підготувала Ірина ШКОРОПАД

Фото – Надіії Зелінської

Литовченко Вікторія, 27 років. Має вищу юридичну освіту: отримала ступінь бакалавра в Національному університеті ім. В. Даля в м. Луганськ, потім через початок бойових дій вступила до магістратури і продовжила навчання в Національному університеті «Одеська юридична академія».

Родом із Дружківки, але приїхала до м. Краматорськ, де побачила для себе нові перспективи. Пройшла курс професійної та фізичної реабілітації в ЦКРОІ «Донбас», отримала додаткову спеціальність, зараз працює секретарем Донецької обласної організації ВО СОІУ. Аби дістатися до офісу, щоденно долає кілометрову відстань з центру до Старого міста, пересуваючись на візку, але в транспорті – низько полому тролейбусі, якій рухається за спеціальним графіком. Звичайно ж, не дуже зручно, але це її не хвилює, тому що прагнення приносити користь людям з інвалідністю для Віки головніше, ніж всі ті перешкоди, які доводиться долати на шляху до місця роботи. Займається спортом. Активно залучається до участі у міжнародних та національних проектах з розбудови суспільства та миру в Україні. У 2019 році взяла участь у Всеукраїнському конкурсі дівчат на візках «Краса без обмежень», отримала титул «Міс чарівність». Гарна, успішна, самодостатня дівчина, здатна втілювати в життя будь – які, навіть вельми амбіціозні плани.

Ми звернулися до Віки із запитанням, як вона розуміє питання патріотизму та що думає стосовно здатності людей з інвалідністю змінювати країну та бути патріотами своєї держави:

- Дійсно, без патріотизму, будучи байдужими до своєї Вітчизни, на краще не варто чекати. Для мене патріот – це людина, яка ототожнює себе з Україною, з її культурою, історією, і , звичайно ж, майбутнім. Так, можу сказати, що з віком, дивлячись на такі переламні події в історії моєї держави, я стаю більш впевненою в своїх переконаннях та принципах.

Безумовно, змінити країну під силу тільки людині, яка щиро вболіває за свою Батьківщину, і бачить в Україні майбутнє своє, своїх рідних, і, навіть, нащадків. Але, самого бажання та ентузіазму замало. Кожен громадянин повинен усвідомити, як багато залежить саме від нього, від громади, від місцевої влади, та вжити конкретних заходів. Зараз ми живемо в такий час, який не пробачає порожнього споглядання та бездіяльності. Тому, я вважаю, що змінювати країну на краще – це справа насамперед молоді, адже їм доведеться жити і працювати в тих умовах, які вони самі для себе створять.

Насправді, вже зараз нам, людям з інвалідністю дається багато для того, щоб реалізувати себе на рівні з іншими громадянами, просто це все досить недосконале. Та ж законодавча база має багато прогалин, які потребують доопрацювання, і, варто зазначити, робота над цим іде. Будучи представником ДОО ВО СОІУ, працюючи в команді цієї організації я отримую багато знань, та застосовую їх на практиці – це і участь у зустрічах щодо внесення змін в закони України різної галузі, і моніторинг стану доступності в м. Краматорськ, та інших містах області. Взагалі, в Краматорську ведеться дуже потужна робота на шляху до подолання стереотипів, а також з захисту прав людей з інвалідністю з метою забезпечити гідне життя. Я обов’язково застосую отриманий досвід для того, щоб змінити ситуацію в своєму рідному місті, яке лише стоїть на порозі до змін, та прийняття нових стандартів життя.

Нещодавно, беручи участь в он лайн - конференції в рамках проекту «Змінимо країну разом», я мала можливість познайомитися з колегами ДОО ВО СОІУ зі Львова. Рада була почути, що в нас спільна мета, що жодні провокації з боку політиків не здатні нас роз’єднати, що ми – одна країна, яка йде єдиним, тернистим та непростим шляхом до покращень. Ми розуміємо, що не все вдасться одразу, що це дуже кропітка робота, яка вимагає багато зусиль, наполегливості, та часу.

Я вірю в те, що лише об’єднавшись у щирому бажанні подолати кризові питання в нашій державі, Схід і Захід побачать плоди своєї праці. Ми маємо обмінюватись досвідом, вчитись на помилках та успіхах один одного, спрямовувати та підтримувати. Історія вже так багато разів показувала нам, як розбрат руйнує, що коли, як не зараз, час єднатися та бути потужною силою, яка руйнує усі перешкоди, та створює оновлену, перспективну Україну!

Підготувала Тетяна НЕМЧЕНКО.

Фото Світлани ТРОЯНОВСЬКОЇ.

Добре відома і знана жінка в Покровському районі на Донеччині – заступник директора територіального центру обслуговування Катерина Сахарова. Перед усім добре знають її люди з інвалідністю та старенькі мешканці. Окрім основної роботи, вона вже понад 30 років очолює Покровську районну організацію осіб з інвалідністю, яку ж сама і заснувала, об’єднавши навколо себе небайдужих громадян, що попри проблеми зі здоров’ям, виявили велике бажання активно займатися громадською діяльністю по захисту своїх прав та нарівні зі всіма мешканцями брати участь в житті громади. До того, Катерина Михайлівна є заступницею голови Донецької обласної організації ВО СОІУ, керівником комітету зі спорту ДООІ. Має безліч нагород від влади, удостоєна почесного звання «Заслужений працівник соціальної сфери України».

Якщо коротко охарактеризувати цю жінку,то безперечно – вона справжній лідер. І до того ж, дуже гармонійна особистість. Освічена, має високі професійні якості, багато різних знань з різних галузей, хист до літературної творчості, володіє неабиякими кулінарними здібностями, є гарною господинею вдома,і головне – здатна щедро ділитися досвідом, подати руку допомоги тим, хто її потребує. Чимало здібностей подарували їй Бог і доля, але й сама вона доклала чимало зусиль до того, аби жити в рівновазі з собою та людьми, своєю невтомною працею, своїми корисними справами лишити добрий на слід землі.

Тож цікаво було дізнатися у пані Катерини щодо її міркувань про патріотизм і здатність людей з інвалідністю змінювати країну на краще:

- Катерино Михайлівно, всі ми зараз переживаємо дуже важкі часи. Пандемія, падіння економіки, безробіття. На Вашу думку, можна змінити життя в Україні на краще? Від кого і від чого це залежить?

- Так, можна і, навіть, потрібно покращити життя в нашій країні. Від кожної людини, якщо вона сильна духом, залежить доля України. Не треба думати, що все вирішують політики. Ми, люди з інвалідністю маємо самі активно діяти, щоб щось змінити в нашому житті. Не словом, а ділом доводити це всім оточуючим. І ми з командою нашої районної та обласної організацій це робимо. Ось вам приклади. У зв’язку з воєнними діями на Сході, зупинив надання послуг особам з інвалідністю Донецький протезний завод. Для вирішання цього питання наше терцентр спільно з ГО «Покровська районна організація осіб з інвалідністю» заключили угоду з центром протезно-ортопедичної реабілітації людей з інвалідністю Запоріжжя і Полтавським підприємством «Інватех». Тепер у мешканців регіону немає проблем із забезпеченням протезно-ортопедичними виробами.

Крім того, ми реалізуємо проекти, завдяки яким оздоровлюємо та працевлаштовуємо людей з інвалідністю. Є в нас проекти, спрямовані на розвиток інфраструктури міста, району.

- Як, на Вашу думку, здатні люди з інвалідністю вирішувати життєво важливі питання для всього населення країни і конкретно для них самих?

- Так, здатні. Ми знаємо безліч прикладів, коли люди з інвалідністю завдяки власній волі досягли професійних та життєвих успіхів і надають можливості людям, які ставлять їх в рівні умови з іншими членами суспільства. Практика показує, що люди з інвалідністю можуть бути і стають повноцінними і високо ефективними членами суспільства, відмінними фахівцями і навіть політиками, економістами, соціально активними і життєствердними людьми, які надихають багатьох, в тому числі і абсолютно здорових членів нашого суспільства. Потрібно стати більш згуртованими і інтегруватися в соціум, як це роблять члени нашої організації. Щоб реально змінювати на краще свої села, двоє з них – це Галина Мацько та Іван Бутрій - навіть пішли у депутати, і тепер, після обрання, будуть реально вирішувати проблеми людей з інвалідністю на місцевому рівні. Ось так, без зайвих слів, а на ділі вони довели свою здатність змінювати свою малу батьківщину і загалом країну.

- За роки своєї діяльності у інвалідному русі України Вам не одноразово доводилося обмінюватись досвідом з колегами багатьох громадських об’єднань. Чий досвід виявився найбільш корисним і цікавим?

- Спільна участь у Всеукраїнських заходах, підписка на часопис «Благовіст» та надсилання до нього статей познайомила мене з керівниками Львівської обласної асоціації осіб з інвалідністю, а саме з Леонідом Аврамовичем Тарасенко та Оксаною Іванівною Кияновською. Протягом 20 років це було не просто знайомство, а співпраця і партнерство. До мене особисто кожен з них доторкнувся серцем. Крім того, у цих досвідчених керівників було чому повчитися. Суспільно-політичні та соціально-економічні зміни в сучасний час, складний та драматичний перебіг подій на Сході країни — основні чинники, які посилили нашу співпрацю в рамках проекту «Місток дружби та співпраці», спрямований на порозуміння між Сходом-Центром та Заходом, і який став частинкою спільної перемоги над ворогом, зокрема, у війні ідеологічній.

- Все ж таки «Бути патріотом України» – що для Вас означає цей вислів?

- Бути патріотом для мене - значить любити життя, уміти прожити його гідно і цікаво, просто йти вперед своїм шляхом за призначенням. Лише справжні патріоти, об'єднавшись, підвищують культурний та економічний рівень своєї країни, і творять нову історію, в якій не буде сумних і трагічних дат, а лише чисте і світле майбутнє.

- Мабуть, саме через прагнення змінити країну на краще Ви теж, як і Ваші колеги з організації, вдруге вирішили балотуватись у депутати Покровської районної ради?

- Так, адже наш район потребує багато змін у різних сферах життя громади і має дуже багато проблем. Медичні заклади, заклади освіти, Головне-це зміни на краще.

- Отже, 25 жовтня, Вас обрано депутатом Покровської районної ради. Це свідчення великої довіри до Вас і велика відповідальність перед тими, хто повірив, що саме така людина як Ви, здатні принести плідно працювати на користь мешканців району. Як збираєтесь виправдовувати цю довіру та захищати їх інтереси?

- Буду представляти і захищати права та інтереси всіх виборців, у т.ч. осіб з інвалідністю. Також, як і мої колеги з організації, спрямую свої сили на допомогу всім нужденним: забезпечення їх продуктами першої необхідності, покращення матеріального стану шляхом працевлаштування, оздоровлення та різних видів реабілітації. Тільки в першій декаді листопада нами вже працевлаштовано 7 осіб з інвалідністю.

- Які конкретні накази ваших виборців ви плануєте втілити у життя?

- Накази виборців скрізь дуже і дуже схожі: лікарні, дороги, вуличне освітлення, водопостачання, тепло забезпечення, безробіття. Для мене важливим є питання запровадження інклюзивного та інтегрованого навчання, безбар’єрність, яка, на жаль, відсутня на кожному кроці. З метою виконання наказів виборців, в першу чергу, намагатимусь об’єднати депутатів в команду. Зараз в Покровській районній раді троє депутатів – особи з інвалідністю, активісти з нашої організації, а це вже - колективна праця. Можливо, до нас приєднаються інші депутати, які будуть працювати конструктивно і злагоджено.

- Пані Катерино, на Вашу думку, зможемо ми разом і на Сході, і на Заході, подолати всі ті виклики, які виникли зараз перед нашою державою, народом України?

- Так, я дійсно переконана, що в рамках співпраці та спільних дій ми не тільки подолаємо економічну і гуманітарну кризу та коронавірус. Разом ми зможемо подолати будь - яке виклики . Ми взмозі це зробити, попри всі негаразди, якщо свої стратегічні цілі Україна формуватиме крізь призму прав людини.

- Щоб Ви побажали колегам з Львівщини напередодні Міжнародного дня людей з інвалідністю?

- Прийміть щиру вдячність за високе служіння обраній справі, невтомний творчий пошук, самовідданість і щедрість сердець. Дякуємо за розуміння, за дружбу, за причетність душ. Щиро сподіваюся, що ми будемо разом ще довгі роки. Нехай множаться Ваші добрі вчинки, здійснюються найкращі плани та задуми, а служіння обраній справі, чуйність та доброта приносять Вам людську шану та повагу!

Здоров’я та добробуту Вам і Вашим родинам, миру та процвітання нашій Україні!

Підготувала Тетяна Немченко.

Фото Катерини Сахарової.

У Краматорську на Донеччині проведено аудит доступності виборчих дільниць.

Всі ми знаємо, що люди з інвалідністю, згідно з міжнародним та національним законодавством, разом з іншими громадянами України мають право обирати та бути обраними до представницьких органів місцевого самоврядування. Ця категорія громадян повинна мати ефективну можливість брати участь у виборах без будь-яких проявів дискримінації, на рівних умовах. Але насправді виявляється, що це їх законне право у багатьох випадках реалізувати просто неможливо, і насамперед, через відсутність безперешкодного доступу до місць, де проводяться вибори. І навіть, якщо, наприклад, людина, що пересувається у інвалідному візку, має бажання віддати свій голос за депутата, якому довіряє, та зробити це не в змозі, бо на шляху до виборчої дільниці у неї виявиться стільки перешкод, що вмить пропадає усіляке бажання виконати свій громадянський обов’язок.

Вихід з цієї ситуації очевидний – створити гідні умови для вільного волевиявлення всім категоріям громадян України, які мають право обирати та бути обраними, подбавши і про людей з інвалідністю, і про інші маломобільні верстви населення. Вирішенням цього важливого питання протягом багатьох років ретельно займається Донецька обласна організація ВО «Союз осіб з інвалідністю України». Представники ГО ДОО ВО СОІУ, а саме – голова організації Надія Степанівна Поламарчук та її радник Юрій Антонович Гайдук входять до складу обласного комітету доступності, який було створено при Донецькій обласній державній адміністрації понад 10 років тому. Надія Степанівна є заступником голови КД, а Юрій Антонович - експертом з питань доступності. Комітет активно працює, і за роки його діяльності в області зроблено чимало для створення безперешкодного середовища проживання та життєдіяльності не тільки осіб з інвалідністю, а й інших маломобільних верств населення. Наприклад, тільки за останні три роки обладнано елементами доступності понад 600 об’єктів соціального та житлово-господарського призначення.

В містах та селах Донеччини активістами організації, які також є одночасно членами міських та обласного комітетів доступності, проведено безліч моніторингів закладів та установ, де, зазвичай, відбувається виборчий процес. До того ж, організація виступила партнером декількох міжнародних проєктів з доступності, які було реалізовано в Україні протягом останніх двох років.

Нещодавно в межах проєкту «Підвищення громадянської активності людей з інвалідністю під час місцевих виборів 2020 року», який реалізується разом з ГС «ВГО «Національна Асамблея осіб з інвалідністю України», напередодні виборів до місцевих органів влади в Україні наші представники провели аудит доступності виборчих дільниць в місті Краматорськ.

Очільниця організації Надія Поламарчук, яка також є головою Всеукраїнського комітету доступності ГО ВО «Союз осіб з інвалідністю України», розповіла про вимоги доступності виборчих дільниць для людей з інвалідністю:

- Дільниця вважається доступною за такими ключовими факторами: розташування на 1-му поверсі, наявність нормативного пандуса та поручнів, коли у приміщенні відсутні будь-які перешкоди для виборців, пересування по шляху слідування до будівлі є безперешкодним. Ключовими недоліками малодоступних приміщень для голосування є їх розташування вище 1-го поверху без наявних підйомних механізмів, відсутність пандусів при вході до будівлі та відсутність нормативних пандусів при наявності сходових майданчиків на шляху слідування від входу до будівлі до приміщення для голосування.

Вона звернула увагу також не лише на доступність виборчих приміщень, а й прилеглої території, яка також має враховувати потреби людей з інвалідністю та маломобільних громадян:

- Більшість дільниць, як відомо, розташовано в закладах освіти, зокрема в загальноосвітніх школах. Там є прилегла територія, яка має бути рівною, без бар’єрів, без вибоїн, щоб без перешкод можна було пересуватись. Ми маємо на увазі не тільки людей з інвалідністю, а також і людей похилого віку, і майбутніх мам, взагалі, всіх виборців, яким важко самостійно пересуватись. Сходи на дільниці обов’язково мають мати поруччя з двох боків, або пандус чи інший підйомний пристрій.

Експерт з доступності обласного та Краматорського комітетів доступності Юрій Гайдук звернув увагу на важливість розміру кабінки для голосування, в яку можна було б заїхати людині на візку, а також висоту стола, яка була б зручною для людини з інвалідністю.

Всі ці фактори враховувались під час проведення аудиту доступності приміщень виборчих дільниць в цілому та окремих елементів (шлях до приміщення, вхід до будівлі та приміщення для голосування).

В ході аудиту проводилася роз’яснювальна робота з представниками департаментів освіти, містобудування і архітектури обласної держадміністрації та відповідних служб міст та районів з питань забезпечення доступності виборчих дільниць і розповсюдження інформаційних матеріалів щодо особливостей голосування на виборчих дільницях та за місцем перебування.

Отже, комісією з аудиторів були обстежені всі виборчі дільниці міста і встановлено наступне:

Всього в м. Краматорськ організовано 83 виборчі дільниці, які розташовані у 49 будівлях із яких – 39 будівель знаходяться в муніципальній власності міської громади м. Краматорськ; 9 будівель – це обласна комунальна власність, і 1 будівля – це приватна власність. Із 83 дільниць на першому поверсі розташована 41 дільниця (49,4% усіх дільниць), на другому поверсі – 37 дільниць (44,6%), на третьому поверсі – 5 дільниць (6%).

Із 41 дільниці на першому поверсі повністю архітектурно доступними є 14 дільниць (або 34% дільниць 1-го поверху); частково доступними для всіх категорій виборців з інвалідністю (у т.ч. – і в кріслах колісних) – 9 дільниць (22%); повністю доступними для виборців з інвалідністю (окрім – у кріслах колісних) – 7 дільниць (17%), частково доступними для таких виборців – 4 дільниці (10%). Недоступними для виборців з інвалідністю є 7 дільниць першого поверху (17%).

Щоб зробити ці дільниці повністю доступними для всіх виборців з інвалідністю (у т.ч. – і у кріслах колісних), необхідно згідно з міською Програмою з безбар’єрності встановити поручні на вхідних сходах таких об’єктів муніципальної власності: у бібліотеці №13, будівлі КП «ДРУАС», ЗОШ №32, ЗОШ №25, які наразі є недоступними. Окрім цього, міськвиконкому треба домогтися від керівництва облдержадміністрації обладнати такими ж нормативними елементами доступності і об’єкти обласної комунальної власності, зокрема два вищих професійних училища – металургійне та будівельне. І тоді усі дільниці першого поверху стануть стовідсотково доступними.

У відповідність до нормативів по доступності треба також привести об’єкти муніципальної власності, які визначені аудиторами, як частково доступними для виборців (в т.ч. – і у кріслах колісних), сім шкіл та металургійне училище. Влаштувати нормативні пандуси на об’єктах муніципальної власності, які наразі визнані повністю доступними для всіх виборців (окрім у кріслах колісних), зокрема у школах №№ 2; 4, 15; 16, 22, 35 та Обласному центрі професійно-технічної освіти.

Міській владі треба подбати про відповідність до вимог нормативів по доступності і влаштувати нормативні пандуси на наступних об’єктах муніципальної власності, які наразі визнані частково доступними для всіх виборців (окрім – у кріслах колісних), зокрема школи №№13, 18, 20 (новий корпус), ДЮСШ.

Що стосується виборчих дільниць, розташованих на другому поверсі будівель:

Із 37 дільниць, розташованих на 2-му поверсі, лише 1 дільниця повністю доступна для усіх категорій виборців (навіть – для виборців у кріслах колісних). Вона знаходиться в Українській гімназії, будівлю якої обладнано вертикальними підйомниками на всі поверхи. Решта 36 дільниць є або зовсім недоступними для такої категорії виборців, або так чи інакше доступними лише для виборців усіх категорій (окрім – у кріслах колісних).

Оскільки обладнання усіх будівель, у яких дільниці знаходяться на другому і вище поверхах, є нереальною справою, то Донецька обласна організація ВО ВОІУ рекомендує на законодавчому рівні скоригувати виборчий процес таким чином, щоб виборець у кріслі колісному, який приписаний до виборчої дільниці на другому і вище поверхах цієї будівлі, мав право проголосувати на виборчій дільниці першого поверху в окремій кабінці. Якщо таке доповнення до виборчого процесу буде прийнято, тоді місцевій владі міста і ОДА залишиться обладнати нормативними пандусами наступні об’єкти муніципальної і обласної комунальної власності: школи №№1, 9, 25, 30, технологічний технікум, машинобудівний коледж, ПКіТНКМЗ, ДДМА (І корпус). За цих умов всі будівлі з дільницями, розташованими на ІІ-му, і навіть ІІІ поверхах, мають стати доступними для виборців у кріслах колісних.

Реалізацію двох попередніх реконструкцій доцільно проводити у 2 етапи.

1. Спочатку виконати заходи по доступності будівель, у яких знаходяться виборчі дільниці, до яких приписані виборці у кріслах колісних. Для цього територіальна (окружна) комісія повинна зробити реєстр таких виборців і з’ясувати – які саме дільниці потребують виконання рекомендованих заходів по доступності будівель.

2. В другу чергу – виконати заходи по доступності решти будівель, оскільки наявність рекомендованих елементів доступності (нормативні поручні на вхідних сходах і нормативні пандуси) покращують комфортність відвідування виборчих дільниць усіма категоріями маломобільних виборців. Окрім цього – навчальні заклади, у яких переважно розташовані дільниці, будуть повністю пристосовані до надання освітніх послуг учням з інвалідністю (як цього потребує Закон про освіту).

Слід також зауважити, що для виборців з проблемою органів зору із 83 дільниць доступною є всього одна дільниця, яка обладнана тактильними елементами доступності згідно з вимогами ДБН В.2.2-40-2018. І це також потребує реакції влади стосовно керівників цих об’єктів (незалежно від форми власності об’єктів). Окрім того, передвиборча наглядна агітація не адаптована для такої категорії виборців. І ця проблема потребує вирішення на державному рівні.

Відповідні рекомендації та пропозиції з метою покращення доступу громадян з інвалідністю та маломобільних виборців до виборчого процесу передані до органів місцевої влади.

Сподіваємось, що дані пропозиції владою будуть враховані і прийняті до виконання, щоб всі будівлі, заклади та установи в місті та області, і не тільки під час проведення виборів, стали зручними та доступними для всіх категорій населення.

Дбаємо про інклюзивний простір на Донеччині разом!

Підготувала Тетяна НЕМЧЕНКО

Фото Тетяни Мовчан

Маленькими кроками робити великі справи – сказав хтось із відомих. І дійсно, коли сумлінно працюєш щодня на благо людей, які цього потребують, то не лише даєш можливість розвиватися конкретним людям, але й державі загалом, виявляючи патріотизм і віру в свою країну. Такими впевненими кроками рухається Оксана Кононова – голова Сокальської районної асоціації осіб з інвалідністю, що на Львівщині. Нашу розмову про патріотизм у житті людей з інвалідністю і не тільки – читайте далі.

- Любити свою країну такою, якою вона є, не всім дано. Як Вам удається?

- Любити свою країну дано усім, але у кожного ця «любов» може бути різною, так само як і цінності людини. Хтось може бути щасливим, будучи багатим духовно, цінуючи хорошу сім’ю і мирне небо, а комусь для щастя потрібна влада, гроші чи щось іще. Коли в своїх бідах така людина починає шукати винних, винними можуть бути і країна, і хтось із рідних чи друзів, лише не він сам. Але він вже винний в тому, що почав шукати винних. Любов до своєї країни потрібно виховувати у дітях ще змалечку. Ніхто не винен у тому, що ми не живемо у такій країні, як США. Але Україна комфортніша, ніж багато інших країн, своїми кліматичними умовами, красою гір і морів. Не потрібно шукати, хто винен, потрібно жити і будувати країну такою, якою ми хочемо її бачити.

- Україна тільки на шляху до гарантування прав людей з інвалідністю. Як гадаєте, що може пришвидшити цей шлях і від кого залежить успішність цього процесу?

- Так, це правда, що ми знаходимось на шляху до рівності прав та можливостей людей з інвалідністю. Пришвидшення цього процесу, безперечно, залежить від людей. Людей з інвалідністю, які є активними, об’єднуються в громадські організації, самі вивчають закони, відстоюють свої права, а також навчають і допомагають в цьому членам своєї організації, не чекаючи, поки хтось із влади чи добродіїв прийде і допоможе. Влада (а зараз ще й новообрана влада на місцях) може і не знати, що саме потрібно і як саме можна змінити проблемну ситуацію. Поки ми не почнемо голосно, але толерантно, говорити про свої потреби і не пропонуватимемо варіанти, як саме можна це змінити, нас може ніхто так і не почути.

Ще пришвидшення залежить від людей без інвалідності. Потрібно навчитися розуміти і чути інших. Не жаліти чи опікуватися, бо так звикли і тому так легше, а саме розуміти, не сторонитися і не боятися людей навіть із найскладнішою формою інвалідності. Перш за все, це люди. Усі мають право на гідне життя, навчання, працю, хобі, особисте життя і відпочинок. Інвалідність – це не хвороба, це особливість людини. Звичайно, є багато людей, які є дійсно хворі, їм часто потрібна стороння допомога, але ці люди не обов’язково мають мати інвалідність. Сама по собі інвалідність не є хворобою. Якщо ж інвалідність вже є в людини з народження, чи набута на якомусь періоді життя, її потрібно прийняти і жити далі. Усім, і людям з інвалідністю, і членам родини, і оточенню.

Чи залежить вищезгадане пришвидшення від влади? Так, звичайно. Але влада складається з людей. З інвалідністю чи без неї. Якщо активна людина на сьогодні не є представником влади, від неї також багато чого залежить. Вона може співпрацювати з владою, писати проекти й ініціювати позитивні зміни.

З давніх-давен наше суспільство звикло сприймати людей з інвалідністю відповідно до медичної моделі. Бо так думали попередники і це було звично. Вважалось, що інвалідність – це велика біда, покарання і ненормальність. Усі навкруги жаліли таких людей, а самі ж люди з інвалідністю звикали бути «особливими» і навіть цим користувались у своїх цілях, жалілись на все, ішли без черги (хоча в черзі могли бути люди, яким набагато важче чекати), іноді просили милостиню у виді грошей чи іншої допомоги. Довколишні ж намагались їх вилікувати чи щось пожертвувати, сприймаючи їх як хворих, слабких і залежних від благодійності сторонніх. Застарілі стереотипи акцентують увагу на інвалідності, а не на людині; на тому, чого ця людина не може, а не на тому, що вона може.

Завжди важко щось починати і щось міняти, особливо коли те, що потрібно змінити, вже так вкорінилось. Соціальна модель сприйняття інвалідності зараз явно переважає у розвинених країнах. Не дарма ж ці країни розвинуті. Відповідно до соціальної моделі проблема не в тому, що людина має інвалідність, а в тому, що держава не створила рівних умов для всіх. Опікуватися і жаліти не потрібно, потрібно створювати рівні можливості (універсальний дизайн, інклюзія в навчанні, працевлаштуванні, розуміння інвалідності, подолання стереотипів, прийняття).

І над цим ведеться активна робота. Але немає жодної країни, де все із цим гладко. Для тих, хто думає, що добре там, де нас нема і в нас так ніколи не буде, є хороша відповідь – буде. Але для цього потрібно навчатися, працювати і нести цю ідею в маси. У США рух людей з інвалідністю за рівні права розпочався після Другої Світової війни. Громадські організації, такі як Львівська обласна асоціація, наприклад, почали створюватися ще у 1948 році. Зараз вони мають повноцінне фінансування із місцевих бюджетів і ще гранти, якщо їх напишуть. Тобто однозначно рухаємось у правильному шляху і маю щиру надію, що наші громадські організації людей з інвалідністю будуть мати достатнє фінансування набагато швидше, ніж за 70 років після свого створення.

Але це є свідченням того, що усім було дуже нелегко на цьому шляху. І українські організації точно швидше рухаються у своєму розвитку, бо зараз вже є багато активних організацій, які мають достатнє фінансування. Жалість і вимагання пільг ще нікому суттєво не допомогло. Потрібно, щоб люди з інвалідністю мали рівні умови і можливості, могли навчатись, працювати і піднімати економіку України так само, як і інші українці, а не бути лише користувачами пільг і прохачів благодійності. Потрібно вивчати закони, ініціювати їхнє вдосконалення і пам’ятати, що перш за все ми люди, а потім вже наші особливі чи не дуже особливі потреби.

- Як вважаєте, проблеми, з якими стикаються на Сході та на Заході України, - схожі чи різняться? Чим саме?

- Думаю, що проблеми, які стосуються людей з інвалідністю дуже схожі як на Заході, так і на Сході чи інших частинах України. Ще вони дуже схожі із проблемами громадян з інвалідністю інших країн.

Дискримінація – це одна з найбільш поширених форм насильства та порушення прав людини. Дискримінація проявляється тоді, коли до окремої людини чи групи людей довколишні ставляться менш прихильно, аніж до інших, в одній і тій же ситуації. І болить воно усім однаково, хто відчув колись це на собі. Не помістився в ліфт, не взяли на роботу, не зрозуміли вимови, осудили в ресторані, не взяли у звичайну школу, - прикладів можна навести тисячі. Не важливо, де живе людина, важливо усунути те, що не дає їй жити на рівні з іншими.

Дискримінують у світі не тільки людей з інвалідністю, а й жінок та людей похилого віку, яких часто зарано «списують» і не враховують їхні потреби в громаді. Хоча люди літнього віку мають неоціненний життєвий досвід і пам’ять пережитих років. В рамках програми «Ми поруч!» за підтримки німецького фонду «Пам’ять. Відповідальність. Майбутнє» наша організація надає волонтерську підтримку людям літнього віку, які пережили часи націонал-соціалізму в роки Другої Світової Війни. Більшість волонтерів мають інвалідність та надають підтримку стареньким, які цього потребують у них вдома і проводять заходи в нашій асоціації в Сокалі.

Усе можна поділити за якимись ознаками: схід і захід, старий чи молодий, багатий чи не дуже. Але усе можна так само і об’єднати: одна країна, один вік/часовий період і те, що усі ми люди. Не потрібно ділити. Потрібно об’єднувати. Це ключ до миру і рівності.

- Як думаєте, легше бути патріотом у маленькому селищі чи у великому місті? Чому?

- Патріотизм взагалі не вимірюється соціальним, матеріальним чи географічним статусом. Це те, що є у кожному із нас і кожна людина може сприймати патріотизм через призму своїх цінностей, які вона отримала від батьків і свого оточення. Можна жити в маленькому селі, будучи небагатим і маючи дуже мало, але бути щасливим. Або ж жити у великому місті в багатстві, але бути нещасним. То ж чи варто бути нещасливим, коли можна бути щасливим? Життя залежить від нашого вибору.

- Ви були в різних регіонах України, спілкувалися з багатьма людьми. Чи відчули на собі наявні стереотипи по відношенню до людей із Західної України?

- Люди поділяються на 2 типи: ті, що словами чи діями осуджують інших, і ті, що не осуджують, тобто приймають і поважають особливості і відмінності інших людей. І якщо при вас хтось осуджує когось, значить на 99,9% ця людина також і вас осуджує з іншими. Осудити можна за будь-що: мову, політичні погляди, матеріальний стан, колір шкіри, інвалідність чи місце проживання. Це неправильно і дуже шкода, що деякі люди все ще ділять Україну на Східну і Західну. Такий поділ має мати тільки географічне значення і все. Я не можу згадати, щоб я відчувала на собі якісь стереотипи, перебуваючи на сході чи півдні Україні. Наша Україна – єдина, і люди дуже хороші. Кожна людина – це особистість. Ми не в праві вирішувати, хто кращий, а хто гірший. Дискримінація і осуд – це слабкість неосвіченої людини.

- Розкажіть про Ваш досвід перебування за кордоном. Чи сприяє він Вашому патріотизмові?

- Хто знаходився в іншомовній країні більше, ніж 2 тижні, той неодмінно зрозуміє, яка це радість знов почути рідну мову і повернутися додому. На Батьківщину завжди тягне, це нормально. Тому починаєш ще більше цінувати своє, українське.

- Як бути патріотом, коли є так багато за що покритикувати?

- Знову ж таки, категорія людей, які люблять критикувати, скаржитись і робити із себе «жертву» будуть робити це знов і знов. Тут можна обрати багато напрямків: погана влада, сміття на дорогах, корупція всюди, дискримінація, бідність… Цей список можна ще довго продовжувати. Але що для того, щоб це змінити, зробив особисто кожен із нас? Не розмовами, а діями. І не один раз, щоб знову пожалітися, як все важко і погано в нас. А роками продовжувати відстоювати розпочате і йти до своєї цілі. В кожного є своя історія. Критика має бути, але конструктивна і обов’язково має супроводжуватися низкою пропозицій і своїми власними діями, щоб виправити те, що в нас не так.

Підготувала Ірина ШКОРОПАД

Фото – Надії Зелінської

79057, Україна, м. Львів,

вул. Генерала Чупринки, 85
Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. Вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

Без імені

У нас чудова новина – розгадуйте кросворд і вигравайте 200 грн! У кожному номері газети «Благовіст» у 2020 р. на восьмій сторінці ми будемо друкувати кросворд. Розгадавши його та надіславши на адресу редакції, Ви зможете стати переможцем та виграти 200 грн. Запрошуйте рідних і друзів, які ще не є нашими читачами, передплатити газету «Благовіст» на 2020 р.
Положення про конкурс читайте у №1 за 4 січня 2020 р.
Проведення конкурсу стало можливим завдяки спонсору – ПП «Ортотоп», за що редакція газети щиро вдячна.
Вирізаний заповнений кросворд відправляйте на адресу редакції газети «Благовіст»: вул. Чупринки, 85, м. Львів, індекс – 79057 або сфотографований чи зісканований з оригінального примірника газети на електронну пошту газети: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. Вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.. Серед тих, хто виконає всі умови конкурсу, за допомогою системи рандомних чисел ми оберемо переможця, який отримає 200 гривень. Бажаємо успіху!

Сторінка 1 із 3

Warning: Illegal string offset 'active' in /home/loai/public_html/plugins/system/bonusframework/layout/html/j25/pagination.php on line 39

Warning: Illegal string offset 'active' in /home/loai/public_html/plugins/system/bonusframework/layout/html/j25/pagination.php on line 44

Warning: Illegal string offset 'active' in /home/loai/public_html/plugins/system/bonusframework/layout/html/j25/pagination.php on line 39

Warning: Illegal string offset 'active' in /home/loai/public_html/plugins/system/bonusframework/layout/html/j25/pagination.php on line 44

Warning: Illegal string offset 'active' in /home/loai/public_html/plugins/system/bonusframework/layout/html/j25/pagination.php on line 39

Warning: Illegal string offset 'active' in /home/loai/public_html/plugins/system/bonusframework/layout/html/j25/pagination.php on line 44